Едвард В. Саїд. Культура й імперіалізм

Зміст         < < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     > > >

Завоювання землі, яке здебільшого означає відбирання її в тих, хто різниться від нас тілобудовою або пласкішим носом, не така вже й гарна річ, коли до неї придивитися ближче. Спокутує його лише ідея. Ідея в його основі, не сентиментальна відмовка, а ідея та безкорислива віра в цю ідею — щось, що можна заснувати, перед чим поклонятися і чому приносити жертви...

Джозеф Конрад, «Серце темряви»

Вступ

Приблизно через п’ять років після виходу 1978 року «Орієнталізму» я почав збирати докупи ідеї про загальні стосунки між культурою й імперією, які вочевиднилися для мене ще під час написання тієї книжки. Спочатку вони вилились у серію лекцій, з якими я впродовж 1985-1986 років об’їздив університети Сполучених Штатів, Канади й Англії. Ті лекції становлять стрижень цієї праці, яка відтоді цілком захопила мене. Різноманітні дослідження в царині антропології, історії та реґіонних студій розробили арґументацію, що її я свого часу виклав в «Орієнталізмі» — книжці, зосередженій на Близькому Сході. Натомість у новій праці я так само намагався розвинути згадану арґументацію для опису загальнішої моделі стосунків між модерною західною метрополією та її віддаленими територіями.

Які неблизькосхідні матеріали я тут використовую? Європейські тексти про Африку, Індію, реґіони Далекого Сходу, Австралію та Кариби. Ці африканістичні й індологічні дискурси, як називають деякі з них, видаються мені частиною загального європейського намагання правити віддаленими землями й народами, а тому я вважаю, що вони пов’язані з орієнталістичними описами ісламського світу та з європейськими особливими способами репрезентації Карибських островів, Ірландії і Далекого Сходу. Вражають риторичні фігури, використовувані в цих дискурсах для описів «таємничого Сходу», а також стереотипи щодо «африканського (чи індійського, чи ірландського, чи ямайського, чи китайського) менталітету», ідеї принесення цивілізації примітивним чи варварським народам та, на жаль, доволі знайомі ідеї тілесного покарання, страти, позбав-{12}лення волі, на які «вони» заслуговують, якщо погано поводяться або бунтують, адже найкраще «вони» розуміють силу та жорстокість. «Вони» — не такі, як «ми», і це причина, щоб ними правити.

Проте майже скрізь у неєвропейському світі прихід білої людини викликав певний опір. Я залишив поза межами «Орієнталізму» відповідь європейському домінуванню, кульмінацією якої став великий деколонізаційний рух, що прокотився «третім світом». У XIX сторіччі, крім збройного опору в таких несхожих місцях, як Алжир, Ірландія чи Індонезія, майже повсюдно робилися серйозні спроби культурного опору, спроби боронити національну ідентичність, а в політичній царині — створювалися асоціації і партії, спільною метою яких було самовизначення й національна незалежність. Ніколи імперська зустріч не зіштовхувала активного західного завойовника з бездіяльним чи інертним незахідним тубільцем. Завжди існувала якась форма активного опору, зрештою, опір здебільшого й перемагав.

Ці два чинники — загальносвітова модель імперської культури й історичний досвід опору імперії — роблять цю книжку окремим дослідженням, а не просто продовженням «Орієнталізму». В обох працях я наголошую на тому, що я — в досить широкому сенсі — називаю «культурою». Зокрема, мені йдеться про два аспекти. По-перше, такі доволі незалежні від економічної, соціальної і політичної царин культурні практики, як мистецтво опису, комунікації та репрезентації, котрі часто прибирають естетичних форм, однією з принципових цілей яких є задоволення. До них, звісно, належать і весь набір популярного знання про віддалені частини світу, і спеціалізоване знання, заховане в таких дисциплінах, як етнографія, історіографія, філологія, соціологія та історія літератури. У цій праці я зосереджуюся винятково на модерних західних імперіях ХІХ-ХХ сторіч, тому особливу увагу приділено такій культурній формі, як роман, котрий, на мою думку, відіграв надзвичайно важливу роль у формуванні імперських досвідів, ставлень і референцій. Я не стверджую, що важливим був лише роман, але його я вважаю саме тим естетичним предметом, чий зв’язок із розростанням британського та французького суспільств становить особливий інтерес для вивчення. Прототипом модерного реалістичного роману є «Робінзон Крузо», де, звичайно, невипадково йдеть-{13}ся про європейця, який створює такий собі феод на віддаленому неєвропейському острові.

Сьогодні багато літературознавців пишуть про оповідну художню прозу, проте мало хто звертає увагу на її місце в історії імперії та в імперському світі. Читачі цієї книжки швидко зрозуміють, що наратив буде вирішальним для моєї арґументації. Головна ж моя теза така: в основі того, що дослідники й письменники говорили про незнані частини світу, лежать оповіді. Вони ж стали методом, який колонізовані народи застосовували, обстоюючи власну ідентичність та історію. Звичайно, імперіалізм бореться передусім за землю, однак володіння землею, право на її заселення та обробіток, її утримання, відвоювання і планування її майбутнього — ці питання відображалися, дискутувалися і якийсь час навіть вирішувалися в наративі. За словами одного критика, нації самі по собі є нараціями. Здатність оповідати або перешкоджати формуванню й виникненню інших наративів дуже важлива для культури й імперіалізму, адже це один із головних зв’язків між ними. Найважливіше те, що великі наративи емансипації і просвітництва спонукали людей у колоніальному світі до повстання й повалення імперської залежності. Ці історії та їхні герої так схвилювали багатьох європейців і американців, що ті також боролися за нові наративи рівності й загальнолюдської спільноти.

По-друге, хоча це майже й непомітно, за означенням Метью Арнольда, яке він дав ще в 1860-х роках, поняття культури містить елемент ошляхетнення й піднесення. Для кожного суспільства культура — вмістилище «найкращого з помисленого і знаного», як висловився тоді Метью Арнольд. Він вважав, що культура пом’якшує, хоча й не остаточно нейтралізує руйнівну дію модерного аґресивного, меркантильного й брутального урбаністичного існування. Ви читаєте Данте або Шекспіра, щоб долучитися до найкращих думок і знань, а також щоб побачити себе, свій народ, суспільство і традиції в найкращому світлі. З часом культура, подеколи аґресивно, починає асоціюватися з конкретною нацією чи державою — це відрізняє «нас» від «них» (майже завжди з дещицею ксенофобії). У цьому сенсі культура є джерелом ідентичності і, як демонструють нещодавні «повернення» до культури й традиції, джерелом неабиякої войовничості. Ці «повернення» супроводже-{14}но суворими інтелектуальними й моральними правилами поведінки, протиставленими вседозволеності, котра асоціюється з такими відносно ліберальними філософіями, як мультикультуралізм і гібридність. У колишньому колонізованому світі такі «повернення» породили численні різновиди релігійного та націоналістичного фундаменталізму.

У цьому другому значенні культура подібна до театру, де змагаються різноманітні політичні й ідеологічні цілі. Вона не просто не є тихою, безтурботною сферою аполонівської ґречності, вона навіть може стати полем для боротьби, де ці цілі оприявнюються і змагаються. І тоді з’ясовується, наприклад, що від американських, французьких чи індійських учнів — яких навчають читати своїх національних класиків до того, як вони прочитають чужих — чекають, що вони високо цінуватимуть свою націю та свої традиції і віддано, часто навіть сліпо, належатимуть до них, очорнюючи й борючись проти інших.

Проблема такого бачення культури полягає в тому, що воно тягне за собою не лише вшанування власної культури, а й ставлення до неї як до певною мірою відірваної від повсякденного світу, бо трансцендентної щодо нього. В результаті більшість фахівців-гуманітарів не здатні побачити зв’язки між, з одного боку, тривалою огидною жорстокістю таких практик, як рабство, колоніальне й расове поневолення та імперське підпорядкування, і, з другого боку, поезією, прозою та філософією суспільства, яке ці практики здійснює. Однією з нелегких правд, які я відкрив, працюючи над цією книжкою, було те, як мало британських і французьких митців, котрими я захоплююся, намагалися сперечатись із поняттями «підлеглих» чи «нижчих» народів, поширеними серед чиновництва, що втілювало їх на практиці, керуючи Індією чи Алжиром. Ці поняття були загальноприйнятими й допомагали підтримувати імперські територіальні надбання в Африці впродовж XIX сторіччя. Говорячи про Томаса Карлейля, чи Джона Раскіна, чи навіть про Чарльза Діккенса та Вільяма Теккерея, критики, на мою думку, часто відносили їхні погляди на колоніальну експансію, нижчі народи або «ніґерів» до зовсім іншої царини, ніж культура. Адже культура — це та піднесена сфера діяльності, до якої вони «насправді» належали і в якій вони робили свою «насправді» важливу справу. {15}

Таке сприйняття культури може перетворити її на захисний футляр: облиш свої політичні погляди, перш ніж відкрити його. Як людина, котра все своє професійне життя викладала літературу і водночас виросла в колоніальному світі перед Другою світовою війною, я зрозумів, що вельми непросто не сприймати культуру в такий спосіб — знезараженою, ізольованою від своїх мирських зв’язків, — а натомість тлумачити її як надзвичайно строкате поле прагнень. Романи й інші книжки, розглянуті в цій праці, я аналізую тому, що, по-перше, вони видаються мені гідними поваги й захоплення витворами мистецтва й науки, від яких я та багато інших читачів отримуємо задоволення й користь. По-друге, цікаво пов’язати їх не тільки з цим задоволенням і користю, а й з імперським процесом, частиною якого вони демонстративно і неприховано були. Замість засуджувати або іґнорувати їхню участь у тому, що для тогочасних суспільств було незаперечною дійсністю, я стверджую: те, що ми дізнаємося про цей досі іґнорований аспект, насправді поглиблює наше прочитання й розуміння цих творів.

Дозвольте трохи прояснити, навіщо я використовую два визнані й насправді великі романи. Роман Діккенса «Великі сподівання» (1861) ¹ — це передусім твір про самообман, про марні спроби Піпа стати джентльменом, не гаруючи важко і не маючи аристократичного джерела прибутку, потрібного для такої ролі.

¹ Укр. переклад див.: Діккенс Чарлз. Великі сподівання / Пер. з англ. Ростислав Доценко. — К.: Веселка, 1986. — 477 с. (Тут і далі посторінково — примітки перекладачів і редакторів. Примітки автора позначено у квадратних дужках і подано в кінці книжки.)

У дитинстві він допоміг Абелю Меґвічу, засудженому до каторги, а той, потрапивши до Австралії, віддячив своєму юному добродійникові великими грішми. Запрошений повірений, виплачуючи Піпові гроші, нічого не сказав про їхнє походження, тож Піп переконує себе, що ним опікується старша дама міс Гевішем. Коли ж Меґвіч нелеґально повертається до Лондона, він стає для Піпа небажаним гостем — від нього відгонить провиною і непристойністю. У фіналі Піп примиряється з Меґвічем і його дійсністю: він визнає переслідуваного, заляканого і смертельно хворого Меґвіча своїм названим батьком і перестає сприймати його як людину, якої треба зректися й відкинути {16} (хоча насправді Меґвіч ізгой, котрий повернувся з австралійської каральної колонії, створеної для поселення, а не для репатріації висланих англійських злочинців).

Більшість, якщо не всі трактування цього видатного твору, вміщують його безпосередньо в метрополійній історії британської прози; я ж вважаю, що він належить історії ширшій і динамічнішій від тієї, яку дозволяють подібні інтерпретації. Дві книжки, сучасніші від Діккенсової, — головний твір Роберта Г’юза «Смертельний берег» і блискуча теоретична розвідка Пола Картера «Дорога до Ботанічної затоки» ² — відкрили багатющу історію вигадок про Австралію і вражень від неї. В Австралії, в «білій» колонії на зразок Ірландії, завдяки романові і набагато давнішому й ширшому досвіду стосунків між Англією та її віддаленими територіями Меґвіч і Діккенс стають не просто випадковими референціями в тій історії, а її учасниками.

Каральною колонією Австралія стала наприкінці XVIII сторіччя насамперед для того, щоб Англія могла вивозити безнадійний і небажаний надлишок населення — злочинців — у місце, окреслене на мапі ще капітаном Куком, яке також могло б функціонувати як колонія, замість утрачених колоній в Америці. Гонитва за прибутком, розбудова імперії і те, що Г’юз називає соціальним апартеїдом, — усе це створило модерну Австралію. В 1840-х роках, коли Діккенс уперше зацікавився нею (туди щасливо імміґрує Вілкінс Мікобер у «Девіді Копперфільді» ³), Австралія розвинулася в таку собі прибуткову «вільну систему», де робітники могли прекрасно давати собі раду і без зовнішнього втручання. І все ж у постаті Меґвіча «Діккенс зв’язав докупи кілька ниток англійського сприйняття каторжників після вивезення їх до Австралії. Вони могли досягти успіху, але навряд чи могли повернутися в прямому сенсі. Вони могли спокутувати свої злочини у формальному, юридичному розумінні, але те, що вони там зазнавали, робило їх вічними ізгоями. І все-таки вони могли звільнитися — доки залишалися в Австралії» [1].

² Ботанічна затока — затока в Новому Південному Уельсі (Австралія), куди привозили каторжників, а також у переносному сенсі — каторга, вигнання.

³ Укр. переклад див.: Диккенс Ч. Історія особистих пригод, переживань і спостережень Даведа Копперфельда молодшого родом з «Блендерстонських Граків» (яку він зовсім не призначав для друку). — К.: Молодий більшовик, 1937. — 895 с. {17}

Картерове дослідження того, що він називає просторовою історією Австралії, пропонує нам іншу версію того самого досвіду. Тут дослідники, каторжники, етнографи, спекулянти й солдати окреслюють просторий і порівняно пустинний континент — кожен у дискурсі, який зіштовхується з іншими, витісняє їх або захоплює. Отже, Ботанічна затока є передусім дискурсом Просвітництва, дискурсом подорожі й відкриття, а вже потім низкою нараторів-мандрівників (разом із Куком), чиї слова, мапи та наміри акумулюють чужі території, поступово перетворюючи їх на «дім». Сусідство бентамівської організації простору ⁴ (яка створила місто Мельбурн) і позірного безладу австралійського бушу Картер описує як свідчення оптимістичної трансформації соціального простору на елізіум для джентльменів та рай для робітників у 1840-х роках [2]. Те, що Діккенс передбачив для Піпа — роль Меґвічевого «лондонського джентльмена», — приблизний еквівалент того, що англійська доброзичливість передбачила для Австралії: один соціальний простір леґалізує інший.

Проте, на відміну від Г’юза й Картера, Діккенс писав «Великі сподівання», не переймаючись думкою власне австралійців, не припускаючи і не передбачаючи традицію австралійського письменства, яке згодом представлятимуть твори Девіда Малуфа, Пітера Кері ⁵ та Патріка Вайта ⁶. Заборона Меґвічу повертатися не лише покаральна, а й імперська: підданці підлягають виселенню до таких місць, як Австралія, але їм не можна дозволити «повернутися» до метрополії, простір якої ретельно прокреслений, проговорений і населений ієрархією метрополійних персонажів, про що свідчить уся проза Діккенса.

⁴ Джеремі Бентам — британський філософ і економіст, засновник утилітаризму, автор-архітектор паноптикуму — кільцьової моделі в’язниці з наглядовою вежею в центрі.

⁵ Укр. переклади див.: Кері Пітер. Американські мрії: Оповідання / Пер. з англ. Леся Маланчук // Всесвіт. — 1986. — № 11.

⁶ Укр. переклади див.: Вайт [Уайт] Патрік. Жіноча рука: Повість / Пер. з англ. Надія Боровик // Всесвіт. — 1977. — № 12; Вайт [Уайт] Патрік. Повне черево: Оповідання / Пер. з англ. Марія Габлевич // Всесвіт. — 1995. — № 5/6.

Отже, з одного боку, інтерпретатори на зразок Г’юза й Картера наголошують на порівняно непомітній присутності Австралії в британській літературі XIX сторіччя, зображуючи повноту і здобуту ціліс-{18}ність її історії, яка в XX сторіччі унезалежнилася від британської історії. З іншого боку, уважне прочитання «Великих сподівань» засвідчує: після того як провину Меґвіча, сказати б, спокутувано завдяки Піповому рятівному визнанню свого боргу перед старим, знесиленим і озлобленим каторжником, сам Піп зникає і відроджується у двох очевидно позитивних іпостасях. З’являється новий Піп (дитина, яку також звати Піпом), менше скутий ланцюгами минулого, ніж старий. А старий Піп із другом дитинства Гербертом Покетом розпочинає нову кар’єру, вже не бездіяльного джентльмена, а працьовитого торговця на Сході, де інші британські колонії пропонують таку нормальність, яку ніколи не могла запропонувати Австралія.

Отже, навіть коли Діккенс залагоджує труднощі, пов’язані з Австралією, спливає інша структура ставлення й референції для позначення британських імперських зносин з Орієнтом через торгівлю й подорожі. Піпова нова кар’єра колоніального бізнесмена навряд чи виняткова, адже майже всі Діккенсові бізнесмени, норовливі родичі й страхітливі ізгої мають досить нормальні і надійні зв’язки з імперією. Однак лише останнім часом ці зв’язки набули інтерпретативної важливості. Нова ґенерація науковців і критиків — почасти діти деколонізації, а також представники сексуальних, релігійних або расових меншин, які виграли від поступу громадянських свобод у себе вдома, — побачила у таких великих текстах західної літератури сталий інтерес до того, що вважалося другорядним світом, населеним другорядними кольоровими людьми, і зображалося як світ, відкритий для втручання всіх можливих робінзонів крузо.

Наприкінці XIX сторіччя імперія — вже не просто тінь присутності, вона не втілюється в самій лише небажаній появі каторжника-втікача. У творах письменників, як-то Джозеф Конрад, Редьярд Кіплінґ, Андре Жид чи П’єр Лоті, вона стає головною темою. Дія мого другого прикладу — «Ностромо» (1904) Конрада — відбувається в центральноамериканській республіці. На відміну від колоніальних африканського та східноазійського контекстів його ранніх творів, вона незалежна, але водночас тут панують зовнішні інтереси, бо в країні є величезні срібні копальні. Сучасного американця у Конрадовому романі найбільше приваблюють передбачення: автор прогнозує вічний неспокій і «погану владу» в латиноамериканських республіках {19} (керувати ними, каже він, цитуючи Болівара, — все одно, що орати море), виділяючи особливий північноамериканський спосіб впливати на обставини — вирішальний, але майже непомітний. Голройд, фінансист із Сан-Франціско, який підтримує Чарльза Ґулда, британського власника копальні Сан Томе, попереджає свого протеже: як інвестори «ми не вплутуватимемося у великі неприємності». Проте

Ми можемо сидіти і спостерігати. Звісно, одного дня ми втрутимося. Ми мусимо. Але не варто поспішати. Сам час має зачекати на найвеличнішу країну в цілому Божому Всесвіті. Ми віддаватимемо накази всьому: промисловості, торгівлі, праву, журналістиці, мистецтву, політиці і релігії — від мису Горн аж до протоки Сміта ⁷ і далі, якщо щось варте того, аби ним заволодіти, виявиться на Північному полюсі. А тоді ми зможемо зручненько прибрати до рук віддалені острови й континенти землі. Ми керуватимемо світовими справами незалежно від того, подобається це світові чи ні. Світ нічого з цим не може вдіяти, як, зрештою, здається, й ми самі [3].

⁷ Протока Сміта, або протока Сміт, розташована між північно-західним узбережжям Ґренландії та островом Елсмір [Ellesmere]. У XIX і на початку XX ст. стартовий пункт багатьох американських арктичних експедицій.

Істотна частина риторики «нового світового порядку», декларованої американським урядом по закінченні холодної війни, риторики запаморочливих самовихвалянь, неприхованого тріумфалізму та загрозливих прокламацій відповідальності, могла бути написана Конрадовим Голройдом: ми — найкращі, ми приречені бути на чолі, ми — за свободу й порядок тощо. Жоден американець не мав імунітету від цієї структури почування. Риторика влади, розгорнута в імперських декораціях, надто легко продукує ілюзію доброзичливості, тому над імпліцитним попередженням, захованим у Конрадових портретах Голройда й Ґулда, і досі рідко замислюються. Проте найганебніша ознака цієї риторики — те, що її вже не раз використовували раніше: Іспанія і Португалія, а в модерний період надзвичайно часто британці, французи, бельгійці, японці, росіяни, а тепер і американці.

Одначе прочитання великого твору Конрада буде неповним, якщо сприймати його просто як раннє передбачення реальних подій у Латинській Америці XX сторіччя — всіх цих «Юнайтед {20} Фрут Компані» ⁸, полковників, борців за визволення й найманців, оплачуваних Сполученими Штатами. Конрад провістив західний погляд на «третій світ», який проявляється у творах таких різних письменників, як Ґрем Ґрін, Відьядгар Сураджпрасад Найпол і Роберт Стоун, у дослідників імперіалізму, як Ганна Арендт, чи авторів подорожніх нотаток, режисерів і полемістів, котрі намагаються представити неєвропейський світ або на суд і розгляд європейської та північноамериканської аудиторії, або для задоволення її екзотичних смаків. Адже якщо можна сказати, що Конрад іронічно вважав імперіалізм американського й британського власників срібної копальні Сан Томе приреченим через його власні [імперіалізму. — Прим. перекл.] претензійні і нездійсненні амбіції, то так само правда й те, що він писав як людина, чиє західне бачення незахідного світу настільки зашкарубло, що затуляло від нього інші історії, культури і прагнення. Конрад міг бачити лише світ, у якому цілковито домінує атлантичний Захід і в якому кожна опозиція Заходові лише зміцнює його аморальну владу. Але він не міг побачити альтернативу цій жорстокій тавтології.

⁸ «Юнайтед Фрут Компані» — гігантська корпорація, яка майже сторіччя була монополістом у виробництві й торгівлі бананами на американському континенті. Витоки компанії простежуються аж до 1871 року, коли підприємливий 23-річний американець Майнор Кейт споруджував залізницю в Коста-Риці. Паралельно він використовував прилеглу до залізниці територію під бананові плантації. Коли ж на початку 1890-х pp. пасажиропотік залізницею виявився недостатнім, щоб компенсувати витрати на неї і забезпечити прибуток, Кейт вирішує використати її для транспортування бананів, які вирощували поруч. Об’єднавшись 1899 року з «Бостон Фрут Компані», він утворив «Юнайтед Фрут Компані», котра стала прообразом «бананової компанії» в романі Ґабріеля Ґарсія Маркеса «Сто років самотності». Нова компанія безжально експлуатувала латиноамериканських робітників, завдавала шкоди економіці й довкіллю, неодноразово повалювала місцеві уряди, які зважувалися чинити їй опір на захист тубільного населення. У грудні-січні 1928-1929 pp. робітники бананових плантацій Колумбії розпочали масштабний страйк, вимагаючи 6-денного робочого тижня, 8-годинного дня та підписання трудових угод при наймі на роботу. Підручний уряд відрядив у «бананову зону» війська, які відкрили проти страйкарів вогонь, багато людей було вбито. Ця розправа лягла в основу одного епізоду з Маркесового роману. Потрапивши у фінансову скруту, «Юнайтед Фрут Компані» злилася з кількома іншими компаніями, 1970 р. змінила назву на «Юнайтед Брендз Компані», а 1989 року на «Чікіта Брендз Інтернешнл Інкорпорейтед».

Він не міг ані зрозуміти те, що Індія, {21} Африка й Південна Америка так само живуть своїм життям і мають свою культуру, що їхню цілісність не абсолютно контролюють ґрінґо-імперіалісти й реформатори цього світу, ані дозволити собі повірити в те, що не всі антиімперіалістичні визвольні рухи були корумпованими маріонетками, оплачуваними ляльководами з Лондона або Вашинґтона.

Ці ключові обмеження сприйняття є частиною «Ностромо», як і його дійові особи чи сюжет. Роман Конрада втілює ту саму патерналістську зарозумілість імперіалізму, що її він висміює в таких персонажах, як Ґулд і Голройд. Конрад ніби каже: «Ми, люди західного світу, будемо вирішувати, хто добрий, а хто поганий тубілець, адже всі тубільці існують, бо ми їх визнаємо. Ми створили їх, ми навчили їх говорити й мислити, тож коли вони повстають, то лише підтверджують наше ставлення до них як до нерозумних дітей, обдурених кимось із своїх західних панів-наставників». Саме так почувалися американці стосовно своїх південних сусідів: ми бажаємо їм незалежності, тільки якщо це буде схвалена нами незалежність. Усе інше неприйнятне, мало того — немислиме.

Отже, немає парадоксу в тому, що Конрад був одночасно й антиімперіалістом, і імперіалістом: проґресивним, коли йшлося про безстрашне й песимістичне представлення самостверджуваної і самооманливої прогнилості закордонного домінування, і вкрай реакційним, коли йшлося про можливість Африки чи Південної Америки колись мати незалежну історію й культуру, яку імперіалісти насильно порушили, але від якої, врешті-решт, і зазнали поразки. Проте, щоб не оцінювати Конрада — людину свого часу — зверхньо, варто зауважити, що відтоді настрої у Вашинґтоні й серед більшості західних політиків та інтелектуалів не надто змінилися. Те, що Конрад розгледів як приховану в імперіалістичній філантропії марність (а в подібних філантропічних інтенціях містяться ідеї на кшталт «забезпечення демократії у світі»), уряд Сполучених Штатів, намагаючись втілити свої бажання по всій земній кулі, а особливо на Близькому Сході, не може збагнути й досі. Конрад принаймні мав сміливість побачити те, що жодна з таких схем ніколи не мала успіху, адже вони заганяють своїх авторів у ще глибшу пастку ілюзій всевладдя й оманливого самовдоволення (як у В’єтнамі) і фальсифікують факти вже за самою своєю природою. {22}

Про все це варто пам’ятати, читаючи «Ностромо», зважаючи на його сильні моменти й успадковані обмеження. Нова незалежна держава Сулако, яка з’являється наприкінці роману, — це тільки маленька, ще більше контрольована й нетерпима версія великої держави, від якої вона відкололася і яку тепер витісняє багатством і значенням. Конрад дає читачеві можливість побачити, що імперіалізм — це система. Вигадки й примхи панівної царини досвіду позначаються на існуванні однієї з підрядних царин. Але й протилежне справджується в міру того, як досвід панівного суспільства починає неусвідомлено залежати від корінного населення і його території, які буцімто потребують la mission civilisatrice ⁹.

При будь-якому прочитанні «Ностромо» відкриває надзвичайно безжальну картину і буквально уможливлює однаково суворий погляд на західні імперіалістичні ілюзії в таких різних романах, як «Тихий американець» Ґрема Ґріна ¹⁰ та «Вигин ріки» В. С. Найпола. Навряд чи сьогодні, після В’єтнаму, Ірану, Філіппін, Алжиру, Куби, Нікараґуа й Іраку, хтось із читачів не погодиться з тим, що саме завзята простодушність Ґрінового Пайла чи Найполового отця Гюйсманса — людей, котрі вважають, що тубільця можна дотягти до рівня «нашої» цивілізації, — врешті-решт спричиняє вбивства, перевороти й безконечну нестабільність у «примітивних» суспільствах. Подібний гнів сповнює такі фільми, як «Сальвадор» Олівера Стоуна, «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи та «Втрата» Константіна Коста-Ґавраса, де безпринципні агенти ЦРУ й очманілі від влади офіцери однаково маніпулюють і корінним населенням, і сповненими найкращих намірів американцями.

Проте всі ці твори, які так завдячують Конрадовій антиімперіалістичній іронії в «Ностромо», доводять, що джерелом значущої світової діяльності і життя є Захід. Схоже, його представники вільні у своїх фантазіях і філантропічних жестах подорожувати недоумкуватим «третім світом».

⁹ Цивілізаторська місія (фр.).

¹⁰ Укр. переклад див.: Грін Грехем. Тихий американець. Наш резидент у Гавані / Пер. з англ. І. Коваленко та П. Шарадан. — X.: «Вища школа», 1984. — 351 с.

Під таким кутом зору віддалені реґіони світу позбавлені вартого уваги життя, історії чи культури, позбавлені незалежності або цілісності, {23} вартих репрезентації без Заходу. А коли й з’являється про що говорити, то з’ясовується, що воно невимовно зіпсуте, деґенеративне і безнадійне, як у Конрада. Конрад писав «Ностромо» в період європейського імперіалістичного ентузіазму, якому майже ніщо не опиралося, на відміну від нього, сучасні письменники й режисери, котрі так добре засвоїли його іронію, створили свої твори після деколонізації, після масштабного інтелектуального, морального і образного перегляду й деконструкції західної репрезентації незахідного світу, після праць Франца Фанона, Амількара Кабрала, С. Л. Р. Джеймса, Волтера Родні, після романів і п’єс Чінуа Ачебе, Нґуґі ва Тіонґо, Воле Шоїнки, Салмана Рушді, Ґабріеля Ґарсія Маркеса та багатьох інших.

Отож, Конрад передав у спадок свої залишкові імперіалістичні нахили, проте його спадкоємці навряд чи мають виправдання для здебільшого прихованої і нерефлексованої упередженості у своїй творчості. Це стосується не тільки західних людей, яким бракує симпатії чи розуміння інших культур, бо, зрештою, і серед них є митці й інтелектуали, які перейшли-таки на інший бік: Жан Жене, Безіл Девідсон, Альбер Меммі, Хуан Ґойтісоло-Ґай та інші. Вочевидь, доречнішим критерієм буде політична готовність серйозно прийняти альтернативи імперіалізму, серед яких — існування інших культур та інших суспільств. Чи вважатимемо ми, що незвичайна проза Конрада підтверджує звичні західні упередження щодо Латинської Америки, Африки й Азії, чи побачимо в романах на зразок «Ностромо» або «Великих сподівань» характерні риси разюче живучого імперського світогляду, здатного однаково викривити погляди і читача, і письменника — обидва ці способи прочитання чинних альтернатив застаріли. Сьогоднішній світ — це не видовище, яке можна сприймати песимістично чи оптимістично і про яке можна створювати дотепні або нудні «тексти». Такі ставлення передбачають втручання влади й інтересів. І те, наскільки ми бачимо в Конрада і критику, і репродукування імперської ідеології його часу, характеризує наші власні теперішні погляди: проекцію чи відмову від бажання домінувати, спроможність засуджувати чи готовність розуміти й захоплюватися іншими суспільствами, традиціями та історіями.

З часів Конрада й Діккенса світ змінювався так, що дивував, а часами й непокоїв європейську й американську метрополію, {24} яка нині на своїй території протистоїть великим масам небілого імміґрантського населення і стикається із приголомшливою силою нових голосів, що закликають почути свої наративи. У своїй книжці я підкреслюю, що це населення і ці голоси вже існували раніше завдяки ґлобальним процесам, запущеним модерним імперіалізмом. Іґнорувати або ж знецінювати взаємонакладні західний і орієнтальний досвіди, взаємозалежність культурних теренів, на яких колонізатори й колонізовані співіснували й боролися за допомогою проекцій, суперницьких географій, наративів та історій, означає недобачити найсуттєвіше про світ минулого сторіччя.

Тепер уперше історію імперіалізму та його культури можна вивчати не як монолітну чи як редуковано розрізану, відокремлену й окремішню. В Індії, Лівані або Юґославії, а також в афроцентристських, ісламоцентристських чи європоцентристських прокламаціях справді помітне загрозливе виверження сепаратистського й шовіністичного дискурсу. Проте ці редукції культурного дискурсу не зводять нанівець боротьбу за визволення від імперії, а лише підтверджують чинність фундаментальної визвольної енерґії, що надихає бажанням бути незалежними, говорити вільно, без тягаря несправедливого домінування. Однак зрозуміти цю енерґію можна лише в історичний спосіб, звідси й досить широкий географічний та історичний діапазон цієї книжки. У нашому бажанні бути почутими ми часто забуваємо, що світ надзвичайно велелюдний, і якби кожен наполягав на фундаментальній чистоті або пріоритетності свого голосу, то все, що ми мали б, — це несамовитий галас безконечної боротьби й кривавого політичного безладдя, справжній жах, який тут і там потроху проступає у відродженні расистських політик в Європі, у какофонії дебатів про політичну коректність і політику ідентичності в США та — говорячи про мою частину світу — в нетолерантності релігійних забобонів й ілюзорних перспектив бісмаркіанського деспотизму в дусі Саддама Хусейна та його численних арабських епігонів і двійників.

Тому це серйозна й натхненна справа: не лише відчитати позицію автора, а й збагнути, як такий великий митець, як Кіплінґ (більшого реакціонера й імперіаліста, ніж він, годі шукати), з такою точністю відтворив Індію і як сталося, що його роман «Кім» не тільки залежав від тривалої історії англо-індійської {25} доктрини, а й всупереч собі передбачив необґрунтованість її тверджень, ніби індійська дійсність вимагає, навіть жадає безстрокової британської опіки. Я стверджую, що інтелектуальні й естетичні інвестиції у віддалені володіння — це значний культурний архів. Будучи британцем або французом у 1860-х роках, ви бачили б і сприймали Індію та Північну Африку як щось знайоме й далеке, але ніколи як щось відокремлене й суверенне. У своїх наративах, історіях, подорожніх нотатках і дослідженнях найбільшим авторитетом і джерелом енерґії, що наділяє сенсом не лише колонізаційні дії, а й екзотичні географії та народи, ви представляли б власну свідомість. Крім цього, навряд чи ваше владне чуття підказало б вам, що колись ці «тубільці» — якщо не по-рабськи запобігливі, то похмурі й ворожі — зможуть зрештою примусити вас залишити Індію чи Алжир. Або наважаться сказати щось, що суперечить чи протистоїть панівному дискурсові, чи ще в якийсь спосіб підриває його.

Культура імперіалізму не була невидимою і не приховувала своїх секулярних зв’язків та інтересів. Базові риси цієї культури достатньо чіткі, щоб у них можна було побачити переважно точні сліди цих зв’язків, а також зрозуміти, що їм приділяли не надто багато уваги. Нинішній інтерес до цих зв’язків, який, наприклад, спонукає писати цю й інші книжки, походить не від якоїсь ретроспективної мстивості, а радше від нагальної потреби налагоджувати стосунки і сполучення. Одним із надбань імперіалізму було зближення світу, і хоча процес роз’єднання європейців і тубільців був несподіваним і в основі своїй несправедливим, сьогодні більшість із нас повинні розглядати історичний досвід імперії як спільний. Отже, постає завдання описати цей досвід як такий, що, попри жахи, кровопролиття та мстиву гіркоту, належить індійцям і британцям, алжирцям і французам, західним людям і африканцям, азіатам, латиноамериканцям, австралійцям.

Мій метод полягає в максимальному зосередженні на конкретних творах, у прочитанні їх насамперед як шедеврів креативної й інтерпретаційної уяви, а далі — демонстрація того, що вони є частиною стосунків між культурою й імперією. Я не вірю в те, що ідеологія, економічна історія чи належність до певного класу автоматично визначають творчість письменника, але припускаю, що він глибоко занурений в історію свого суспільства, формуючи її та будучи в різних пропорціях сформованим нею і своїм {26} соціальним досвідом. Культура й належні їй естетичні форми походять з історичного досвіду, який насправді є однією з головних тем цієї книжки. Пишучи «Орієнталізм», я усвідомив, що не можна збагнути історичний досвід за довідниками й каталогами і що незалежно від кількості опрацьованого матеріалу окремі книжки, статті, автори й ідеї все одно залишаться неохопленими. Натомість я намагався звернути свій погляд на те, що мені видавалося важливим і суттєвим, заздалегідь визнаючи, що ця свідома вибірковість вплине на результати роботи. Сподіваюся, читачі і критики цієї книжки використають її для поглиблення намічених мною ліній дослідження та обговорення історичного досвіду імперіалізму. Обговорюючи й аналізуючи те, що насправді є ґлобальним процесом, мені подеколи доводилося бути і банальним, і конспективним, однак я впевнений: ніхто не пошкодує, що ця книжка не довша, ніж вона є!

Крім того, я взагалі не зачіпаю кілька імперій — Австро-Угорську, Російську, Османську, Іспанську та Португальську. Проте це зовсім не означає, що російське панування в Середній Азії та Східній Європі, панування Стамбула над арабським світом, португальське домінування над сучасними Анґолою й Мозамбіком та іспанське над Тихоокеанським реґіоном і Латинською Америкою були або милостивими (а тому заслуговували на схвалення), або хоч трохи менш імперіалістичними. Говорячи про британський, французький та американський імперські досвіди, я стверджую, що вони були винятково послідовними і мали особливу культурну центральність. Звісно, імперський ґатунок Англії вищий, величніший та імпозантніший від інших. Упродовж майже двох сторіч її прямою суперницею була Франція. Наратив відіграє суттєву роль в імперській жазі, тому не дивно, що Франція та (особливо) Англія мають безперервну традицію романописання, якій немає аналогів у світі. Історія Америки як імперії почалася у XIX сторіччі, але тільки в другій половині XX сторіччя, після деколонізації Британської і Французької імперій, вона стала на шлях прямого наслідування двох своїх великих попередниць.

Існують ще дві додаткові причини, щоб зосередитися на цих трьох імперіях. По-перше, в цих трьох культурах ідея заморського панування — виходу поза прилеглі території в дуже віддалені землі — має привілейований статус. Вона прямо пов’язана з {27} проекціями уяви (чи то прозовими, чи географічними, чи мистецькими), а завдяки реальній експансії, управлінню, інвестиціям і зобов’язанням її присутність стає постійною. В імперській культурі є щось систематичне, тому в жодній іншій імперії ця ідея не настільки очевидна, як у Британській чи Французькій та — дещо інакше — в Американській. Саме це я маю на увазі, вживаючи вислів «структура ставлення і референції». По-друге, в силовому полі саме цих трьох країн я народився, виріс і нині живу. І хоча я почуваюся в них як удома, але, будучи вихідцем з арабо-мусульманського світу, належу й до іншого табору. Це дозволяє мені в якомусь сенсі жити в обох світах, намагаючись бути посередником між ними.

Загалом це книжка про минуле й майбутнє, про «нас» і «них» у баченні різних, зазвичай роз’єднаних і ворожих сторін. Її, сказати б, час — це період після холодної війни, коли Сполучені Штати постали як остання наддержава. Для викладача й інтелектуала арабського походження жити в цей час у цій країні означало мати кілька особливих клопотів. Усі вони відбилися на цій книжці та, зрештою, вплинули на все, написане мною після «Орієнталізму».

По-перше, гнітило відчуття, ніби ти вже десь чув сьогочасні американські політичні формулювання (або читав про них). Всі великі метрополії, які прагнули світового домінування, говорили і, на жаль, діяли майже однаково. У керуванні меншими народами вони завжди апелюють до сили й до національних інтересів. У них з’являється той самий деструктивний запал, коли справи трохи погіршуються або коли корінне населення повстає і скидає догідливого, але непопулярного правителя, ставленика імперської влади, ошуканого нею. Чути жахливо передбачувані спростування: мовляв, «ми» — виняткові, не імперські, ми не повторюватимемо помилки попередників; спростування, за якими зазвичай ідуть саме помилки. Свідчення цьому — В’єтнам і війна в Перській затоці. Однак набагато гіршою видається дивовижна (хоч здебільшого й пасивна) колаборація інтелектуалів, митців, журналістів, котрі вдома проґресивні і сповнені найкращих поривань, але протилежно відмінні, коли йдеться про те, що діється в їхнє ім’я за кордоном.

Я маю таку (вочевидь, ілюзорну) надію, що історія імперської авантюри, зображена з позиції культури, зможе {28} прислужитися певній ілюстративній або навіть запобіжній меті. Хоча впродовж XIX і XX сторіч імперіалізм нестримно наступав, протистояння йому також зростало. Я намагаюся методологічно показати ці дві сили разом. Це аж ніяк не відміняє критику упосліджених колонізованих народів: як свідчить будь-який огляд постколоніальних держав, успіхи й невдачі націоналізму, сепаратизму і тубільництва не завжди творять похвальну історію. Про це теж варто говорити хоча б для того, щоб показати: альтернатива Іді Аміну та Саддамові Хусейну існувала завжди. Західний імперіалізм і націоналізм «третього світу» живляться одне одним, але навіть у своїх найгірших проявах вони ані монолітні, ані детерміністичні. Крім того, культура так само не є ні монолітним утворенням, ані власністю винятково Заходу чи Сходу, чи невеличких груп чоловіків або жінок.

Попри те, історія виглядає похмуро і часто знеохочує, нині її розбавляє хіба повсюдна з’ява нової інтелектуальної і політичної совісті. Це друге міркування, яке складає цю книжку. Скільки б не лементували, мовляв, старий курс гуманітарного навчання був об’єктом політизованого тиску, так званої культури незадоволення, різноманітних кричуще перебільшених претензій на користь «західних», чи «феміністичних», чи «афроцентричних», чи «ісламоцентричних» цінностей, це не все, що є на сьогодні. За приклад можна взяти надзвичайні зміни у вивченні Близького Сходу, в яких, коли я писав «Орієнталізм», ще переважав аґресивно маскулінний і зверхній етос. Пригадаймо лише праці, що вийшли за останні тричотири роки: «Завуальовані почуття» Ліли Абу-Лугод, «Жінки й ґендер в ісламі» Лейли Ахмед, «Жіноче тіло, жіночий світ» Федви Малті-Дуґлас [4]. Зовсім інше бачення в них ісламу, арабів і Близького Сходу похитнуло й досить серйозно підважило старий деспотизм. Такі праці феміністичні, але не ексклюзивістські: вони демонструють розмаїття і складність досвіду, який працює на споді узагальнювальних дискурсів орієнталізму та близькосхідного (переважно чоловічого) націоналізму. Вони інтелектуально й політично витончені, узгоджені з найкращими теоретичними й історичними розвідками, ідейні, але не демагогічні, чутливі до жіночого досвіду, але не сльозливо сентиментальні. І, нарешті, хоч вони написані дослідницями різного походження і з різною освітою, ці праці перебувають {29} у діалозі з політичним становищем жінок на Близькому Сході, зі свого боку впливаючи на нього.

Разом із «Риторикою англійської Індії» Сари Сулері та «Критичними територіями» Лізи Лоу [5] ревізіоністські дослідження такого ґатунку змінили, а то й узагалі зруйнували гомогенну, зредуковану географію Близького Сходу й Індії. Зникли дорогі серцю націоналістів та імперіалістів бінарні опозиції. Ми починаємо відчувати, що стару владу не можна просто замінити новою, натомість бачимо: нові утворення, створені наперекір кордонам, типам, націям і сутностям, які раптово з’являються на обрії, провокують і кидають виклик фундаментально статичному поняттю ідентичності, котре було осердям культурної думки імперіалістичної доби. В процесі обміну між європейцями та їхніми «іншими», що став систематичним пів тисячі років тому, уявлення про існування «нас» та «їх» — усталених, зрозумілих і незаперечно самоочевидних категорій — практично не мінялося. Як я уже згадував в «Орієнталізмі», цей розподіл походить від грецького ставлення до варварів, однак, незалежно від походження, до XIX сторіччя поняття «ідентичності» стало характерною ознакою й імперіалістичних культур, і тих культур, які намагалися опиратися європейським вторгненням.

Ми досі є спадкоємцями такого підходу, де людина означується за своєю нацією, яка, зі свого боку, вповноважена гіпотетично безперервною традицією. У Сполучених Штатах ці міркування довкола культурної ідентичності породили, зрозуміло, суперечки про те, які книжки й авторитетні джерела складають «нашу» традицію. Загалом, годі собі уявити виснажливішу справу, ніж намагання довести, що та чи та книжка є (або не є) частиною «нашої» традиції. Вона рясніє радше крайнощами, ніж внесками до історичної справедливості. Відверто кажучи, я не терплю думки про те, що «ми» повинні перейматися винятково або переважно «нашим». Так само я не можу пробачити реакції на подібну позицію, яка вимагає від арабів читати арабські книжки, застосовувати арабські методи тощо. Як казав С. Л. Р. Джеймс, Бетховен однаково належить і індіанцям Вест-Індії, і німцям, адже тепер його музика є частиною спадку людства.

Проте зрозуміло, що ідеологічні міркування про ідентичність переплелися з інтересами різноманітних груп (не всі з них {30} упосліджені меншості), котрі прагнуть установити пріоритети, які відображали б ці інтереси. Суттєва частина цієї книжки присвячена тому, що і як читати з сучасної історії, тож зараз я лише побіжно підсумую свої ідеї. Перш ніж визначити, з чого складено американську ідентичність, ми повинні визнати: позаяк суспільство імміґрантів накладається на руїни вагомої корінної присутності, американська ідентичність занадто різноманітна, щоб бути унітарною й гомогенною. Насправді боротьба точиться між прибічниками унітарної ідентичності й тими, хто розглядає ідентичність як комплекс, який не можна зредукувати й уніфікувати. Ця опозиція передбачає дві різні перспективи, дві історіографії: одну — лінійну й категоризовану, другу — контрапунктну і здебільшого кочову.

Я наполягаю на тому, що тільки друга перспектива вповні чутлива до реальності історичного досвіду. Почасти завдяки імперії всі культури переплелися, жодна не є ізольованою і чистою, всі гібридні, неоднорідні, надзвичайно диференційовані й немонолітні. Гадаю, що це справедливо і щодо сучасних Сполучених Штатів, і щодо модерного арабського світу, де — відповідно — загроза «неамериканськості» й небезпека для «арабськості» були вельми роздуті. На жаль, захисний, реакційний, навіть параноїдальний націоналізм часто вплетений у саму тканину освіти: діти й учні старших класів вчаться шанувати й прославляти унікальність своєї традиції (зазвичай за рахунок ворожого ставлення до інших традицій). Саме таким некритичним і бездумним формам освіти й думки адресовано цю книжку — нейтралізуючий засіб, наполегливу альтернативу, відверто дослідницьку можливість. Пишучи її, я скористався з утопічного простору, що ним і досі є університет, який, на мій погляд, повинен залишатися місцем, де досліджують, обговорюють і осмислюють схожі життєво важливі питання. Адже якщо він стане місцем, де насправді або насаджують, або розв’язують соціальні й політичні питання, то втратить університетську функцію і перетвориться на придаток до будь-якої політичної партії при владі.

Я не хотів би, щоб мене неправильно зрозуміли. Попри своє надзвичайне культурне розмаїття, Сполучені Штати є (і напевне залишаться) згуртованою нацією. Те саме можна сказати й про інші англомовні країни (Британію, Нову Зеландію, Австралію й Канаду) і навіть про Францію, де зараз проживають великі {31} групи імміґрантів. Звісно, полемічна розбіжність і поляризовані дебати, які Артур Шлезінґер у «Роз’єднанні Америки» називає шкідливими для вивчення історії, існують, проте, на мій погляд, це не віщує розпад країни [6]. Загалом, краще досліджувати історію, ніж утискати або заперечувати її. Не варто раптом лякатися того факту, що Сполучені Штати складаються з такої кількості історій, багато з яких нині вимагають уваги. Адже більшість із них завжди тут були, і з них насправді й було створене саме американське суспільство й американська політика (і навіть стиль історіописання). Інакше кажучи, результатом теперішніх дебатів про мультикультуралізм навряд стане «ліванізація». Та якщо ці дебати уторують шлях для політичних змін і для змін у самосприйнятті жінок, меншин та нових імміґрантів, то не варто цього боятися чи захищатися. Втім, слід таки пам’ятати про те, що наративи емансипації та просвітництва у своїй найсильнішій формі були також наративами інтеґрації, а не розділення, історіями людей, вилучених із основної групи, людей, які тепер виборюють своє місце в ній. І якщо старі й звичні уявлення про основну групу виявилися недостатньо гнучкими чи відкритими, щоб прийняти нові групи, тоді їх треба змінювати. Це куди краще, ніж відкидати ці виниклі групи.

Останнє, на чому я ще хотів би наголосити: ця книга — це книга вигнанця. З об’єктивних, незалежних від мене причин я виріс як араб із західною освітою. Відколи я себе пам’ятаю, я завжди почувався належним до обох світів, повністю не належачи жодному з них. Проте впродовж мого життя ті частини арабського світу, до яких я був найбільше прив’язаним, або зовсім змінилися унаслідок громадянських заворушень і війни, або просто припинили своє існування. Протягом тривалих періодів я був у США ізгоєм, зокрема, коли дійшло до війни проти (далеко не ідеальних) культур і суспільств арабського світу і США перетворилися на їхнього затятого противника. Однак у моєму випадку слово «вигнанець» не має сенсу трагічності і втрати, навпаки, належність до обох боків імперського вододілу дозволяє краще зрозуміти їх. Мало того, Нью-Йорк, де було написано цю книжку, — у багатьох сенсах «вигнанницьке» місто par excellence, організоване за маніхейським принципом колоніального міста, що його описав Фанон. Очевидно, все це стимулювало ті зацікавлення й тлумачення, на які я тут {32} наважився. Проте я знаю напевне, що описані мною обставини дозволили відчути, ніби я належу не до однієї історії і не до однієї групи. Тепер уже читач мусить вирішити, чи можна вважати такий стан реальною альтернативою нормальному сенсові належності лише до однієї культури, лояльності лише одній нації.

Думки, які склали цю книжку, спочатку були оприлюднені в серіях лекцій, які я прочитав в університетах Великої Британії, Сполучених Штатів та Канади в 1985-1988 роках. За такі можливості я надзвичайно вдячний викладачам і студентам Університету Кенту, Корнельського університету, Університету Західного Онтаріо, Університету Торонто й Університету Ессексу, а також Університету Чикаґо, де звучали попередні версії моїх тез. Пізніші варіанти деяких частин цієї книжки також були лекціями, прочитаними в Єйтсівській міжнародній школі в Сліґо, Оксфордському університеті (як лекція на вшанування Джорджа Антоніуса в Коледжі Святого Антонія), Університеті Міннесоти, Кінґз-коледжі Кембриджського університету, Дейвісівському центрі Університету Принстона, Беркбекському коледжі Лондонського університету й Університеті Пуерто-Ріко. Висловлюю щиру подяку за ласкаве запрошення й гостинність Деклану Кіберду, Шеймасу Діну, Дереку Гопвуду, Пітеру Неселроту, Тоні Тенеру, Наталі Девіс, а також Ґаяну Пракашеві, А. Волтону Літцу, Пітеру Галму, Дірдре Девід, Кену Бейтсу, Тессі Блекстоун, Бернарду Шарету, Лін Ініс, Пітеру Малфорду, Ґервазіо Луїсу Ґарсії та Марії де лос Анджелес Кастро. Великою честю для мене було запрошення прочитати першу Меморіальну лекцію Реймонда Вільямса в Лондоні 1989 року: з цієї нагоди я говорив про Камю і завдяки Ґремові Мартіну та покійній Джой Вільямс це стало для мене пам’ятним досвідом. Я мушу зауважити, що багато моментів цієї книжки пов’язані з ідеями Реймонда Вільямса, мого доброго приятеля і видатного критика, який завжди був для мене моральним прикладом.

Працюючи над цією книжкою, я безсоромно скористався з численних інтелектуальних, політичних і культурних зв’язків, зокрема з моїх близьких друзів — редакторів часописів, де вперше публікувалися деякі з цих сторінок: Тома Мітчелла («Critical Inquiry»), Річарда Пуар’є («Raritan Review»), Бена Зоненберґа («Grand Street»), А. Сіванандана («Race and Class»), {33}Джо Енн Віпієвскі («The Nation») та Карла Міллера («The London Review of Books»). Я вдячний також редакторам «The Guardian» (Лондон) і Полю Кіґану з видавництва «Penguin», за чийого сприяння я вперше висловив деякі з оприлюднених тут ідей. Крім того, я покладався на терплячість, гостинність і критичність своїх друзів: Дональда Мітчелла, Ібрагіма Абу-Лугода, Macao Мійоши, Джин Франко, Маріанни Макдональд, Анвара Абдель-Малека, Екбаля Ахмада, Джонатана Калера, Ґаятрі Співак, Гомі Бгабги, Беніти Паррі та Барбари Гарлоу. З особливим задоволенням визнаю яскравість і проникливість кількох своїх студентів із Колумбійського університету, якими гордився б кожен учитель. Ці молоді критики й науковці потішили мене своїми захопливими працями, вже виданими й добре відомими. Це Енн Мак-Клінток, Роб Ніксон, Сувенді Перера, Ґаурі Вішванатан і Тім Бреннан.

У підготуванні цього рукопису мені в різний спосіб допомогли Юмна Сіддікі, Аамір Муфті, Сюзан Лгота, Девід Бімз, Паола ді Робілант, Дебора Пулл, Анна Допіко, П’єр Ґаньє та Кіран Кеннеді. Зейнеб Істрабаді з подиву гідною терплячістю й майстерністю виконала важке завдання: розшифрувала мій кепський почерк і перетворила його на зрозумілі чернетки. Я дуже вдячний їй за постійну підтримку, гарний настрій і кмітливість. На різних стадіях редакторської роботи Френсіс Коаді і Кармен Каліль були вдячними читачами й добрими порадниками. Я також мушу висловити глибоку подяку і засвідчити своє надзвичайне захоплення Елізабет Сіфтон — давній подрузі, чудовому редактору та суворому й завжди прихильному критикові. Джордж Андреу був незмінним помічником у видавничому процесі. Моя сердечна подяка Мер’ям, Веді та Нейлі Саїд, які пережили з автором цієї книжки часами тяжкі обставини, за їхню постійну любов і підтримку.

Нью-Йорк, штат Нью-Йорк

Липень, 1992

Зміст         < < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     > > >