Едвард В. Саїд. Культура й імперіалізм

Зміст         < < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     > > >

Частина четверта

Свобода від панування в майбутньому

У свіжі старти, нові розділи і чисті сторінки вірять нові люди Імперії; я ж уперто дочитую стару книжку, сподіваючись, що перш ніж я її завершу, вона відповість, чому мені колись здавалося, що вона варта зусиль.

Дж. М. Кутзее, «Чекаючи на варварів»

1. Піднесення Америки: публічний простір у стані війни

Імперіалізм не закінчився, не перетворився раптом на «минуле» в ту мить, коли деколонізація розпочала демонтаж класичних імперій. Успадковані зв’язки все ще сполучають країни, наприклад Алжир та Індію з Францією і Британією відповідно. Величезна кількість мусульман, африканців і вест-індців із колишніх колоніальних територій тепер живуть у метрополійній Європі. Навіть Італія, Німеччина й Скандинавія змушені сьогодні мати справу з цими переміщеннями, які постали головно на ґрунті імперіалізму й деколонізації, а також зі зростанням чисельності європейського населення. Крім того, закінчення холодної війни і розпад Радянського Союзу суттєво змінили мапу світу. Тріумф Сполучених Штатів як останньої наддержави означає, що світ структуруватиме новий набір силових ліній, які вже починали проявляти себе у 1960-х і 1970-х роках.

Майкл Барретт-Браун у передмові до другого видання 1970 року своєї книжки «Після імперіалізму» (1963) доводить: «імперіалізм і досі, поза сумнівом, наймогутніший чинник в економічних, політичних та військових стосунках, який означає, що економічно розвинутіші країни підпорядковують собі менш економічно розвинуті. Ми все ще можемо з нетерпінням вичікувати на його завершення» [1]. Є якась іронія в тому, що описи нової форми імперіалізму постійно використовували образи гігантизму й апокаліпсису, які не можна було так легко застосувати до класичних імперій у період їхнього розквіту. Деяким із цих описів властива надзвичайно гнітюча неминучість: безособова й детерміністична за якістю, вона галопує, поглинає. Накопичення у світових масштабах, світова капіталістична система, {394} поглиблення недорозвитку, імперіалізм і залежність чи структура залежності, бідність та імперіалізм — цей репертуар добре відомий в економіці, політичній науці, історії та соціології, але його пов’язують не так із «новим світовим порядком», як із членами полемічної школи лівої думки. Одначе культурні наслідки цих фраз і концептів видимі, попри їхню часто дебатовану і далеку від остаточного встановлення природу, і, на жаль, вони безумовно пригнічують навіть найменш натреноване око.

Які ж найвиразніші ознаки нових виявів старих імперських несправедливостей чи то пак збереження, згідно з яскравим висловом Арно Майєра, старого режиму? [2] Певна річ, одна з них величезна економічна прірва між бідними та багатими державами, схематична топографія яких була накреслена в загальних термінах у так званій доповіді Брандта «Північ-Південь: Програма для виживання» (1980) [3]. Його висновки сформульовані мовою кризи і невідкладності: слід узятися за «першочергові потреби» найбідніших країн південної півкулі, голод треба побороти, заробітки в термінах купівельної спроможності треба піднести, виробництво у північній півкулі не повинно перешкоджати справжньому зростанню виробничих центрів Півдня, діяльність транснаціональних корпорацій варто «обмежувати», ґлобальна монетарна система має бути реформована, фінансування розвитку слід змінити, щоб ліквідувати те, що влучно описують як «боргову пастку» [4]. Суть справи, як сказано в доповіді, полягає у перерозподілі влади, тобто в наданні південним країнам справедливішого паю у «владі та прийнятті рішень у рамках монетарних і фінансових інституцій» [5].

Важко не погодитися з діагнозом доповіді, яка виглядає правдоподібніше завдяки її збалансованому тону і безсторонньому змалюванню неприборканої зажерливості, жадібності й аморальності Півночі, і навіть із його рекомендаціями. Але як відбуватимуться зміни? Від післявоєнного поділу всіх країн на три «світи», вигадані французьким журналістом ¹⁹⁹,

¹⁹⁹ Ідею «трьох світів» запропонував Альфред Сові [Sauvy] (1898-1990) у статті «Три світи, одна планета» в журналі «L’Observateur» 1952 року, одначе він був демографом, економістом і соціологом, а не журналістом. Удавшись до аналогії з терміном «третій стан», що його впровадив французький революціонер Еманюель Сієс [Sieyes] (1748-1836) у памфлеті «Що таке третій стан?» {395} [Qu’est-ce que le tiers etat?] 1789 року, Сові уподібнював капіталістичний світ дворянству, комуністичний світ — духовенству, а решту країн, які не входили до жодного блоку, — третьому стану. Попри метафоричність цього уподібнення, Сові цілком серйозно ставився до аналогії між роллю «третього стану» та «третього світу». Перефразовуючи знаменитий вислів абата Сієса, він писав наприкінці статті: «Тому, врешті-решт, цей третій світ, забутий, експлуатований і зневажений, як третій стан, також захоче стати чимось». Із падінням Берлінської стіни термін утратив свій первісний сенс, бо «другий світ» припинив існування, але його продовжують уживати для позначення слаборозвинутих країн. Яко продовження метафори 1960 року виник термін «четвертий світ», що вказував на частку населення заможних країн, яка живе нижче рівня бідності. Його автори стверджували, що за старого режиму у Франції, крім трьох станів, представлених на Генеральних штатах, існував четвертий, досі непомічений знедолений стан батраків, калік і тубільців. (Висловлюємо вдячність Карлу Плетчу за допомогу в написанні цього коментаря.)

 переважно відмовилися [6]. Віллі Брандт і його колеґи імпліцитно визнають, що ООН, дарма що загалом чудова організація, виявилася нездатною адекватно вирішити численні реґіональні й ґлобальні конфлікти, які трапляються все частіше. За винятком роботи малих груп (наприклад, Проекту моделювання світового порядку), мислення в ґлобальних масштабах має схильність відтворювати наявність наддержави, холодної війни, реґіональних, ідеологічних чи етнічних ворожнеч старовини, ще небезпечніших у ядерну і пост’ядерну добу, як свідчать жахи Юґославії. Сильні мають тенденцію ставати ще сильнішими й багатшими, а слабкі — ще слабшими й біднішими. Прірва між цими двома затьмарює колишнє розрізнення соціалістичних і капіталістичних режимів, яке втратило значення принаймні в Європі.

Ноам Хомський 1982 року зробив висновок, що протягом 1980-х років конфлікт між Північчю та Півднем не вщухне, і виникне потреба винаходити нові форми панування, щоби ґарантувати привілейованим сеґментам західного індустріального суспільства збереження істотного контролю над ґлобальними людськими й матеріальними ресурсами та отримання непропорційної вигоди від цього контролю. Отож не дивно, що перебудова ідеології в Сполучених Штатах відлунює по всьому індустріальному світу. ...Але західна система ідеології неодмінно потребує, щоби була встановлена величезна прірва між цивілізованим Заходом із його традиційною відданістю людській гідності, свободі {396} й самовизначенню та варварською брутальністю тих, хто з якихось причин (можливо, дефективні гени) не зміг оцінити глибину цієї історичної відданості, яка яскраво проявилася, скажімо, в азійських війнах Америки [7].

Перехід Хомського від дилеми Півночі й Півдня до американського та західного панування я вважаю загалом коректним, попри убування американської економічної влади, урбанну, економічну й культурну кризи в Сполучених Штатах, піднесення тихоокеанських держав і безлади багатополярного світу, які розмили чіткість рейґанівського періоду. По-перше, цей перехід підкреслює неперервність ідеологічної потреби консолідувати й виправдати домінування в культурних термінах, що мало місце на Заході від XIX ст. і навіть раніше. По-друге, він влучно підхоплює тему про те, що ми сьогодні живемо в період американського піднесення, яке часто звучить неправдоподібно перебільшено та базується на неодноразово повторюваних проекціях і теоретизуваннях щодо американської могутності.

Протягом останніх десяти років з’явилися біографічні дослідження про видатних діячів середини XX сторіччя, які ілюструють, що я маю на увазі. Книжка Рональда Стіла «Волтер Ліппман і американське сторіччя» демонструє спосіб мислення цього піднесення, вписаний у кар’єру найзнаменитішого, найпопулярнішого і найвпливовішого американського журналіста за цих сто років. Як випливає з книжки Стіла, надзвичайне в кар’єрі Ліппмана не те, що він був правим або суперпроникливим у поглядах і прогнозах про світові події (він таким не був), а радше те, що з позиції «інсайдера» (це його термін) він без вагань, за винятком В’єтнаму, виражав американське ґлобальне панування. Він убачав своє завдання як експерта в тому, щоб допомагати своїм співвітчизникам «припасуватися до реальносте» — реальності незаперечної американської влади у світі, яку він робив прийнятнішою, наголошуючи на її моральності, реалізмі, альтруїзмі з «видатним умінням не заблукувати надто далеко від осі громадської думки» [8].

Схоже розуміння американської ґлобальної ролі, виражене, щоправда, по-чиновницьки скупо й елітарно, подибуємо у впливових працях Джорджа Кеннана. Кеннан, автор політики стримування, яка скеровувала офіційну думку Сполучених Штатів протягом більшої частини періоду холодної війни, вірив у свою {397} країну як хоронителя західної цивілізації. На його думку, така доля в неєвропейському світі передбачає не намагання досягти більшої популярності Сполучених Штатів (він презирливо називає це «ротаріанським ідеалізмом» ²⁰⁰), вона радше обумовлена «концепціями прямого застосування влади». Позаяк жоден колишній колонізований народ чи держава не мали потрібних засобів, щоб кинути військовий або економічний виклик Сполученим Штатам, він закликав до політики запобігання. Ще у службових інструкціях для Штабу планування політики 1948 року він схвалював реколонізацію Африки та, як він десь написав 1971 року, апартеїд (але не його зловживання), хоча він засуджував американську інтервенцію у В’єтнам і загалом «суто американський тип неформальної імперської системи» [9]. Кеннан ніколи не сумнівався, що Європа й Америка займають унікальну позицію, щоб керувати світом. Це змусило його дивитися на власну країну як на свого роду «підлітка», котрий доростає до ролі, яку раніше грала Британська імперія.

Інші сили формували поствоєнну зовнішню політику Сполучених Штатів, крім людей на зразок Ліппмана й Кеннана: обидва самотні, відчужені від масового суспільства, у якому вони жили, обидва ненавиділи джинґоїзм ²⁰¹ і грубі форми аґресивної американської поведінки.

²⁰⁰ Ротаріанці — члени міжнародного клубу «Ротарі» [Rotary International], до якого входять бізнесмени й представники різних професій, кожна з яких має одного речника. Клуб, заснований 1905 року, отримав назву від системи чергування місць збору — ротації. Клуб сповідує принципи гуманітаризму, високих етичних стандартів у професійній діяльності та сприяння порозумінню й миру у світі. Головні його заходи спрямовані на допомогу спільнотам, які опинилися в скруті.

²⁰¹ Джинґоїзм (від «jingo» — джинґо, назва англійських шовіністів) — термін на позначення крайніх шовіністичних поглядів, ура-патріотизму; увійшов до вжитку наприкінці 1870-х років у Британії.

Вони розуміли, що ізоляціонізм, політика втручання, антиколоніалізм, вільноторговельний імперіалізм пов’язані з особливостями внутрішнього політичного життя Америки, яке Річард Гофштадтер описав як «антиінтелектуальне» і «параноїдальне»: це породжувало непослідовність, просування й відступи зовнішньої політики Сполучених Штатів напередодні завершення Другої світової війни. Однак ідея американського лідерства й винятковості ніколи не зникала. Хай там що чинили Сполучені Штати, ці авторитети {398} часто не хотіли, щоб їхня країна була імперською державою, як ті інші, чиїми слідами вона прийшла; вони натомість віддавали перевагу ідеї «світової відповідальносте» як логічному обґрунтуванню того, що вона робить. Попередні обґрунтування: доктрина Монро ²⁰², «самоочевидне призначення» ²⁰³ [manifest destiny] тощо — вели до «світової відповідальності», яка точно відповідає зростанню ґлобальних інтересів Сполучених Штатів після Другої світової війни та концепції надзвичайної могутності країни у формулюванні представників інтелектуальної й дипломатичної еліти.

У своїй переконливій оцінці шкоди, яку це завдало, Річард Барнет зазначає, що військові втручання Сполучених Штатів до «третього світу» відбувалися кожного року між 1945 і 1967 (коли він припинив підрахунок). Відтоді активність Сполучених Штатів вражає, особливо під час війни в Затоці 1991 року, коли 650.000-не військо відіслали за 10.000 кілометрів, щоб зупинити іракське вторгнення на територію союзника Сполучених Штатів. Такі інтервенції, каже Барнет у «Коренях війни», мають «всі елементи могутнього імперського кредо...: відчуття місії, історичної неодмінності та євангельського запалу».

²⁰² Основні принципи зовнішньої політики США, проголошені президентом Джеймсом Монро у посланні до Конґресу 2 грудня 1823 року. Доктрина визначала західну півкулю зоною виняткового американського інтересу, санкціонуючи втручання США до внутрішніх справ інших держав обох Америк та засуджуючи європейські втручання до цього реґіону як акти аґресії: «...Ми розглядатимемо будь-яку спробу з їхнього боку [з боку європейців] поширити свою [політичну] систему на будь-яку частину цієї [західної] півкулі як небезпечну для нашого миру й безпеки». Започаткована як буцімто заява моральної опозиції європейському колоніалізмові, згодом доктрина Монро (уточнена президентом Т. Рузвельтом 1904 року й сенатором Г. К. Лоджем 1912 року) стала виправданням для практикування Сполученими Штатами власного колоніалізму.

²⁰³ Слова, сказані журналістом Джоном Л. О’Салівеном [John L. O’Sullivan] 1844 року в розпалі дебатів про приєднання Республіки Техас. Ця фраза виражала переконаність у тому, що Сполучені Штати наділені божим благословенням поширювати, розвивати й розширювати свою форму демократії та свободи. З часом вислів став стандартним історичним терміном, часто вживаним як синонім територіальної екпансії Сполучених Штатів на захід північноамериканського континенту у XIX ст. Доктрина «самоочевидного призначення» з її конотаціями американської винятковості, націоналізму й вищості англо-саксонської раси впливала на американську політичну ідеологію й у XX ст. Побоювання канадців, що США не покинули цю свою місію, виразилися в дискурсі «п’ятдесят першого штату». {399}

Імперське кредо, — продовжує він, — базується на теорії творення законів. Згідно з активними глобалістами, такими як [Ліндон Бейнс] Джонсон, і мовчазними глобалістами, як Ніксон, завдання зовнішньої політики США полягає у все більшому підпорядкуванні світу верховенству закону. Тимчасом, за словами державного секретаря Раска, саме Сполучені Штати повинні „організувати мир“. Сполучені Штати нав’язують „міжнародний інтерес“, установлюючи базові правила економічного розвитку та розміщення збройних сил по всій планеті. Так Сполучені Штати встановлюють правила для радянської поведінки на Кубі, бразильської поведінки в Бразилії, в’єтнамської поведінки у В’єтнамі. Політика холодної війни виражена в серії директив у таких-от екстратериторіальних справах: чи може Британія торгувати з Кубою ²⁰⁴ або чи може уряд Британської Ґвіани дозволити дантисту-марксисту керувати собою ²⁰⁵.

²⁰⁴ 16 жовтня 1959 року Сполучені Штати заявили Британії, що вони проти, аби Британія продавала останні реактивні винищувачі Кубі. Згодом Британія відмовилася від цього плану, хоча й заперечувала причетність США до цього рішення. 3 лютого 1962 року адміністрація президента Кеннеді оголосила повне ембарґо на торгівлю з Кубою, яке розпочалося за три дні й стало екстратериторіальним (його доповнювала заборона для громадян США відвідувати Кубу, яку 1977 року скасував Джиммі Картер, але 1982 року поновив Рональд Рейґан). Британія виступала проти такої політики, прагнучи налагодити економічні стосунки з Кубою і наполягаючи, що філії американських компаній у Британії — це британські компанії, для яких було вироблене спеціальне законодавство в обхід американського ембарґо. Закон Торрічеллі (1992) посилив ембарго: США каратимуть країни, які вестимуть торгівлю з Кубою, і забороняють філіям своїх компаній в інших країнах торгувати з нею. Уже після публікації «Культури й імперіалізму» закон Гелмса-Бертона (1995) продовжив наступ на Кубу: кубинським американцям було дано санкцію вимагати відібране в них під час революції майно; у відповідь на це кубинський уряд попередив своїх громадян, що американці можуть спробувати відбирати у них оселі, школи, промислові споруди тощо. США продовжують політику ембарґо, незважаючи на багаторазові резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які закликали країну припинити цю практику.

²⁰⁵ Чеді Джаґан (1918-1997), ґайанський політичний діяч, за фахом- дантист, отримав освіту в Сполучених Штатах, двічі був прем’єр-міністром Британської Ґвіани (після здобуття незалежності від Британії 1966 року — Ґайана) 1953 та в 1957-1963 роках. Очоливши уряд уперше, Джаґан викликав гнів британської колоніальної адміністрації своїми соціальними реформами на {400}користь тубільного населення. Звинувативши новий уряд у «комунізмі», Велика Британія висадила в країні свої війська, скасувала конституцію і запровадила воєнний стан, під час якого діяльність антиколоніальної Народної проґресивної партії Джаґана була заборонена. Ці заходи повністю схвалили Сполучені Штати. 1992 року Джаґан нарешті став президентом Ґайани.

Цицеронове означення ранньої Римської імперії дуже схоже: це був обшир, на якому Рим користувався леґальним правом утілювати закони в життя. Сьогодні американська самозатверджена постанова ходить світом, зокрема Радянським Союзом і Китаєм, над чиєю територією уряд США боронив право літати військовим літакам. Сполучені Штати, унікально освячені неперевершеним багатством і винятковою історією, існують понад міжнародною системою, але не в ній. Перша серед усіх націй, ця країна завжди напоготові стати носієм Закону [10].

Хоча ці слова були видрукувані 1972 року, вони ще точніше описують Сполучені Штати під час інтервенції в Панаму і війни в Затоці як країну, яка не припиняє спроб диктувати свої погляди на закон і мир по всій планеті. Найдивовижніше в цьому не те, що такі спроби робляться, а те, що їх супроводжує глибокий консенсус, майже одностайність у публічній сфері, зведеній як своєрідний культурний простір спеціально, щоб представляти і пояснювати ці спроби. В періоди гострих внутрішніх криз (наприклад, у рік чи після війни в Затоці) цей вид моралістичного тріумфалізму притлумлюється, відкладається вбік. Однак доки все йде гаразд, медіа відіграють надзвичайну роль у «виробленні згоди», за висловом Хомського, нав’язуючи пересічному американцеві відчуття, що саме «нам» належить виправляти кривду в цьому світі та боротися з дияволом протиріч і непослідовності. Інтервенції в Затоку передувала ціла низка вторгнень (Панама, Ґренада, Лівія ²⁰⁶),

²⁰⁶ 3 метою нібито захисту життя американців і повернення Панамі її свобод у грудні 1989 року, за наказом президента Буша, американські війська провели спецоперацію на території Панами, в результаті якої було повалено диктаторський уряд Нор’єги, вбито близько півтисячі панамців і 23 американських солдатів. Такою була відплата за непокірність Нор’єги. У жовтні 1983 року, за наказом Рейґана, американці вдерлися до Ґренади з метою встановити проамериканський уряд замість лівого керівництва країни, яке відверто симпатизувало радянському блокові. Країну звинуватили у будівництву аеропорту, який буцімто мав слугувати постачанню латиноамериканських повстанців {401} зброєю з Куби. У квітні 1986 року з подачі того-таки Рейґана відбулися бомбардування Лівії, офіційним виправданням яких була причетність країни до нещодавної терористичної атаки в Берліні і самозахист Сполучених Штатів. Рейд на Лівію призвів до численних цивільних жертв.

усі вони широко обговорювалися і в більшості випадків отримували схвалення або принаймні не опротестовувалися як належні «нам» за правом. Як сказав Кірнан: «Америка полюбляла думати, що все, чого вона хоче, було саме тим, чого бажає рід людський» [11].

Роками уряд Сполучених Штатів проводив активну політику прямого й анонсованого втручання в справи Центральної та Південної Америки. Суверенність Куби ²⁰⁷, Нікараґуа ²⁰⁸, Панами, Чилі ²⁰⁹, Ґватемали ²¹⁰, Сальвадору ²¹¹, Ґренади зазнала атак:

²⁰⁷ Йдеться про спробу дириґованого з ЦРУ вторгнення кубинських контрреволюційних еміґрантів на острів у Затоці Свиней (1961), після провалу якої США облишили ідею скинути режим Кастро за допомогою прямого нападу.

²⁰⁸ У Нікараґуа Сполучені Штати затялися повалити лівий режим сандинистів (1979-1990). Зневірившись у можливості втримати їх на своєму боці, надаючи домопогу, яку сандинисти відкинули через довгу історію підтримки Вашинґтоном диктатури Сомоса та власну схильність до марксистських поглядів, американський уряд розгорнув широкомасштабну підтримку загонів «контрас», які вели партизанську війну проти уряду. США влаштовували напади на нікараґуанські порти й нафтові установки і навіть залишали магнітні міни в нікараґуанських гаванях, за що Міжнародний суд наклав на країну реституцію. Вимогу сплатити штраф підтримала Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією, проти якої проголосували тільки Ізраїль, Сальвадор та самі США. Однак Вашинґтон розкритикував Міжнародний суд як «напівсудовий» орган, хоча раніше використовував його рішення в інших справах і підписував зобов’язання визнавати його рішення. Тож штраф досі не сплачений.

²⁰⁹ Ідеться про військовий переворот 1973 року в Чилі, в результаті якого до влади прийшов Авґусто Піночет. Досі тривають дебати, наскільки «чилійським» був переворот і наскільки його влаштувало ЦРУ.

²¹⁰ Проти законного ґватемальського уряду Сполучені Штати 1954 року провели операцію «PBSUCCESS», унаслідок чого до влади прийшла військова хунта і почалася довга історія антинародних диктатур та громадянської партизанської війни. Спершу вважалося, що головним мотивом повалення ґватемальського уряду були інтереси «Юнайтед Фрут Компані», невикористовувані землі якої уряд націоналізував і планував розділити між своїми громадянами. Однак розсекречені останнім часом документи вказують на визначальну роль геостратегічних міркувань Вашинґтона в умовах холодної війни.

²¹¹ Під час громадянської війни в Сальвадорі (1980-1992) Сполучені Штати підтримували урядові сили, навчаючи й фінансуючи каральні загони військовиків. {402}

від відвертої війни до переворотів та проголошених повалень, від замахів на життя до фінансування «контр» армій. У Східній Азії Сполучені Штати воювали у двох великих війнах, спонсорували масові військові гоніння, які спричинили сотні тисяч смертей від рук «дружнього» уряду (Індонезія у Східному Тиморі ²¹²), скидали уряди (Іран 1953 року ²¹³) і підтримували беззаконну діяльність держав, глузуючи з резолюцій ООН, ідучи всупереч проголошеній політиці (Туреччина, Ізраїль). Офіційна позиція в більшості випадків: Сполучені Штати захищають свої інтереси, підтримують порядок, несуть справедливість, щоб покарати несправедливість і погану поведінку. Крім того, у випадку з Іраком Сполучені Штати використали Раду Безпеки ООН, щоб проштовхнути резолюції про війну, хоча в численних інших випадках (Ізраїль головний серед них) резолюції ООН, підтримані Сполученими Штатами, не були введені в дію або ж були проіґноровані, а Сполучені Штати не виплатили кілька сотень мільйонів доларів унесків в ООН.

²¹² Після усунення португальської колоніальної присутності зі Східного Тимору 1974 року уряд Індонезії запропонував звільненій колонії приєднатися, але отримав відмову. Найпопулярніший серед населення соціалістичний Революційний фронт за незалежність Східного Тимору («ФРЕТИЛІН») проголосив незалежну Демократичну Республіку Східний Тимор. Услід за цим індонезійські війська 7 грудня 1975 року вдерлися до Східного Тимору, ліквідувавши його незалежність і спричинивши численні жертви серед місцевого населення (бл. 200 тис. осіб). Індонезія продовжувала утримувати реґіон усупереч 10 резолюціям ООН. Сполучені Штати наперед знали про вторгнення, яке відбувалося з використанням американської зброї. Крім того, США створювали прикриття для дружньої Індонезії в ООН, блокуючи будь-які заходи, що могли б змінити ситуацію в реґіоні. Після відставки президента Сухарто (1998), котрий здійснив вторгнення, окупований реґіон на референдумі 1999 р. проголосував за незалежність і розпочав поступовий перехід до самоуправління під наглядом ООН і керівництвом ФРЕТИЛІН, яка отримала більшість у парламенті (2001).

²¹³ Ідеться про переворот 19 серпня 1953 року, в результаті якого було скинуто націоналістичний уряд Моссадіка, котрий мав намір націоналізувати «Англо-Іранську нафтову компанію». Нове керівництво країни орієнтувалося на співпрацю зі США і створило сприятливі умови для американських нафтових компаній.

Інакодумна література завжди втримувалася у Сполучених Штатах поряд із санкціонованим публічним простором, її можна {403} описати як опозиційну до національної та офіційної дії загалом. Ревізіоністичні історики, такі як Вільям Еплмен Вільямс, Ґабріель Колко і Говард Зінн, блискучі громадські критики, як Ноам Хомський, Річард Барнет, Річард Фалк та багато інших — усі вони помітні не лише як окремі голоси, а і як учасники досить вагомої альтернативної й антиімперіалістичної течії в країні. Поряд з ними йдуть такі ліволіберальні журнали, як «The Nation», «The Progressive» і, коли його автор був живим, «І. F. Stone’s Weekly». Важко сказати, скільки ці представлені опозицією погляди мають послідовників. Опозиція існувала завжди (відразу спадають на думку антиімперіалісти на зразок Марка Твена, Вільяма Джеймса і Рендольфа Бурна), але гірка правда в тому, що її стримуюча сила ніколи не була ефективною. Погляди, які опиралися атаці Сполучених Штатів на Ірак, узагалі нічого не зробили, щоб зупинити, відкласти чи послабити її моторошну силу. Переважав надзвичайний офіціозний консенсус, у якому риторика уряду, політиків, військовиків, аналітичних центрів, медіа та академічних установ сходилася на невідворотній силі Сполучених Штатів і доконечній справедливості її застосування, для чого довга низка теоретиків і апологетів від Ендрю Джексона через Теодора Рузвельта до Генрі Кіссінджера і Роберта В. Такера готувала ґрунт.

Відповідність, хоча іноді замаскована або забута, між доктриною «самоочевидного призначення» XIX сторіччя (заголовок статті Джона Фіска 1885 року), територіальною експансією Сполучених Штатів, величезною літературою з виправдання (історична місія, моральне оновлення, експансія свободи — все це вивчено в добре документованій роботі 1958 року Альберта К. Вайнберґа «Самоочевидне призначення» [12]) і безперестанку повторюваною формулою про потребу американського втручання проти тієї чи тієї аґресії після Другої світової війни безсумнівна. Ця відповідність рідко оприявнюється і взагалі зникає, коли звучать публічні фанфари війни, а тисячі тон бомб скидаються на віддаленого й загалом невідомого ворога. Мене цікавить інтелектуальне загладжування того, що «ми» робимо в процесі, адже очевидно, що жодна імперська місія чи схема не може в кінцевому рахунку досягти успіху у справі довічного збереження заокеанського контролю. Історія також учить нас, що панування породжує опір і що насилля, притаманне {404} імперському суперництву, при всіх його принагідних вигодах чи втіхах означає зубожіння для обох сторін. Ці істини пронизують добу, насичену пам’яттю про минулі імперіалізми. Сьогодні на землі занадто багато політизованих людей, щоб бодай якась країна могла охоче прийняти остаточність історичної місії Америки керувати світом.

Американські історики культури зробили достатньо, щоби ми могли зрозуміти джерела потягу американців до світового панування та способи представляти цей потяг, аби він був прийнятним. Річард Слоткін в «Оновленні через насилля» стверджує, що формативним досвідом в американській історії були затяжні війни з корінними американськими індіанцями. Це, своєю чергою, породило образ американців не як звичайних убивць (як казав про них Д. Г. Лоуренс), а як «нового племені людей, вільних від гріховного спадку, які шукають абсолютно нових та своєрідних стосунків із незайманою природою в ролі мисливців, дослідників, піонерів і шукачів» [13]. Така система образів знов і знов спливає в літературі XIX сторіччя, найвиразніше в «Мобі Діку» Мелвілла. Тут капітан Ахав бачився С. Л. Р. Джеймсу і В. Ґ. Кірнану з їх неамериканської перспективи алегоричним втіленням американських світових шукань: він одержимий, непереборний, непохитний, геть замкнутий на своїх власних риторичних виправданнях і своєму розумінні космічного символізму [14].

Нікому не спаде на думку звести великий твір Мелвілла до простого літературного прикрашання подій реального світу, та й сам Мелвілл був дуже критичним до ініціатив Ахава як американця. Але факт той, що протягом XIX сторіччя Сполучені Штати таки розширювалися територіально, найчастіше за рахунок корінного населення, і свого часу здобули гегемонію над цілим північноамериканським континентом, територіями й морями, які до нього прилягають. Американський морський досвід XIX сторіччя охоплював обшири від узбережжя Північної Африки до Філіппін, Китаю, Гаваїв і, звичайно ж, Кариби та Центральну Америку. Загальною тенденцією було розширювати й продовжувати контроль далі, не витрачаючи багато часу на роздуми з приводу інтеґрації та незалежності Інших, для яких американська присутність була в найкращому разі сумнівним божим даром. {405}

Надзвичайний, проте типовий приклад американського норову маємо у випадку стосунків між Гаїті й Сполученими Штатами. Як виявляє в праці «Гаїті і Сполучені Штати: національні стереотипи та літературна уява» Дж. Майкл Деш, майже від моменту, коли Гаїті здобуло незалежність як неґритянська республіка 1803 року, американці схильні були уявляти цю країну як порожню посудину, куди можна вливати свої ідеї ²¹⁴. Аболіціоністи, каже Деш, розглядали Гаїті не як окреме місце з його власними недоторканністю й народом, а як зручну територію для переміщення звільнених рабів. Пізніше острів і його люди перетворилися на втілення деґенерації і, звісно, расової нижчості. Сполучені Штати окупували острів 1915 року (та Нікараґуа 1912 року) і впровадили тубільну тиранію, яка загострила вже й так розпачливе становище [15]. А коли 1991 та 1992 року тисячі гаїтянських біженців спробували знайти притулок у Флориді, більшість із них були примусово повернені.

Мало хто з американців побивався за країнами на зразок Гаїті чи Іраку, коли криза або пряма інтервенція їхньої країни завершувалася. На диво і всупереч своєму міжконтинентальному розмахові та справді різнорідним складникам, американське панування вузькоглядне. Дипломатична еліта не має хоч якоїсь тривалої традиції прямого заокеанського правління, як було у випадку з Британією чи Францією, отож американська увага має спазматичний характер: великі масиви риторики й величезні ресурси розсипаються в одному місці (В’єтнам, Лівія, Ірак, Панама), слідом за чим настає майже цілковита мовчанка. Знову процитую Кірнана: «Строкатіший, ніж Британська імперія, новий гегемон виявився ще менш спроможним на вироблення послідовної програми дій, відмінної від твердолобого заперечення. Звідси його охочість перекласти розробку планів на директорів компаній чи таємних агентів» [16].

²¹⁴ Сполучені Штати визнали незалежність Гаїті лише 1862 року.

Не заперечуючи, що американський експансіонізм має головно економічну природу, мусимо визнати, що він усе ж таки надто залежить і рухається разом із культурними ідеями й ідеологіями про саму Америку, які знову й знову звучать публічно. «Економічна система, — справедливо нагадує нам Кірнан, подібно до нації чи релігії, живе не одним хлібом, {406} а й віруваннями, видіннями, мріями, і вони не стають для неї менш життєво важливими через те, що помилкові» [17]. У неперервній лінії схем, фраз і теорій, вироблених один за одним різними поколіннями з метою виправдати серйозні обов’язки американського світового засягу, є щось монотонне. Останні проведені американцями дослідження малюють похмуру картину того, як більшість цих ставлень і політик, яким вони самі надали початкового імпульсу, ґрунтувалися на майже образливих неправильних тлумаченнях або невігластві, що їх оживлювали тільки бажання влади й панування, самі позначені ідеями американської винятковості. Стосунки між Америкою та її тихоокеанськими чи далекосхідними бесідниками — Китаєм, Японією, Кореєю, Індокитаєм — пронизані расовими упередженнями, раптовими й належно не підготовленими припливами уваги, за якими наступав неймовірний тиск, застосований за тисячі кілометрів, географічно й інтелектуально віддалених від життя більшості американців. Із наукових одкровень Акіра Іріє, Macao Мійоши, Джона Дауера і Мерілін Янґ ми знаємо про хибне розуміння цими країнами Сполучених Штатів, але, за непростим винятком Японії, вони фактично не проникали до американського континенту.

У повному розквіті ми спостерігаємо цю надзвичайну асиметрію після появи у Сполучених Штатах дискурсу (і політики) Розвитку та Модернізації — реальності, зображеної в романі Ґрема Ґріна «Тихий американець» і не так вичерпно у «Потворному американцеві» Ледерера і Бердіка. Справді дивовижний концептуальний арсенал: теорії економічних фаз, суспільних типів, традиційних суспільств, переходів систем, умиротворення, соціальної мобілізації тощо — був розгорнутий по всьому світу. Університети й аналітичні центри отримували величезні урядові субсидії, щоб поглиблювати ці ідеї, багато з яких привертали увагу стратегічних планувальників та політичних експертів в уряді Сполучених Штатів або наближених до нього. Аж до початку великих народних хвилювань під час в’єтнамської війни критичні науковці не звертали уваги на це, але тоді, мало не вперше, критика пролунала не лише на адресу політики Сполучених Штатів в Індокитаї, а й на адресу імперських засновків ставлення Сполучених Штатів до Азії. Переконливий аналіз дискурсу Розвитку та Модернізації, з урахуванням досягнень {407} антивоєнної критики містить праця Ірен Ґендзієр «Керування політичними змінами» [18]. Вона показує, як недосліджений рух до ґлобального засягу мав ефект деполітизації, обмеження, а інколи навіть знищення цілісності заокеанських суспільств, які, здавалося, потребували модернізації і того, що Волт Вітмен Ростоу називав «економічним злетом».

Хоча ці характеристики невичерпні, вони все ж таки, на мою думку, точно описують загальну політику, наділену істотним соціальним авторитетом, яка створила те, що Д. К. М. Платт у британському контексті назвав «відомчим баченням». Чільні академічні фігури, аналізовані Ґендзієр, — Гантінґтон, Пай, Верба, Лернер, Лассвелл — визначили інтелектуальний порядок денний і перспективи впливових секторів уряду та академії. Повалення, радикальний націоналізм, вимоги тубільцями незалежності — на всі ці феномени деколонізації та наслідків класичного імперіалізму дивилися крізь призму інструкцій, які давала холодна війна. Їх треба було повалювати й кооптувати, у випадку Китаю, Кореї і В’єтнаму довелося знову вдатися до недешевих військових кампаній. Позірний виклик американському авторитетові у майже сміховинному випадку Куби після Батисти наштовхує на думку, що на кону ледве чи була безпека; радше розуміння, що в межах свого власноруч означеного володіння (півкулі) Сполучені Штати не стерплять жодних зазіхань чи ідеологічних викликів тому, що вважається «свободою».

Таке двійництво влади й леґітимності, з яких перша черпається у світі прямого панування, а друга — в культурній сфері, характерне для класичної імперської гегемонії. В американському сторіччі воно відрізняється квантовим стрибком у розмахові культурної влади, який великою мірою завдячує безпрецедентному зростанню інструментарію для поширення й контролю інформації. Як побачимо, медіа відіграють центральну роль для внутрішньої культури. Якщо сторіччя тому європейська культура асоціювалася з присутністю білої людини, навіть із її безпосередньо панівною (а відтак — відпірною) фізичною присутністю, тепер ми маємо на додаток міжнародну медійну присутність, яка поволі вселяється, часто нижче рівня свідомості, у фантастично широкому розмахові. Фраза «культурний імперіалізм», запущена в обіг і навіть у моду Жаком Ланґом, втрачає свій сенс, коли її прикладати до таких телевізійних серіалів, як {408} «Династія» і «Даллас», скажімо, у Франції або Японії, але вона доречна, коли дивитися з ґлобальної перспективи.

Найближча до такого розгляду річ була запропонована в доповіді «Багато голосів, один світ» (1980). Її опублікувала Міжнародна комісія з вивчення комунікаційних проблем, скликана за наказом ЮНЕСКО й очолена Шоном Мак-Брайдом. Доповідь стосувалася так званого «нового світового інформаційного порядку» [19]. Сила-силенна часто нерелевантних слів злісного аналізу й атаки вилилася на цю доповідь, більшість їх — від американських журналістів і універсальних мудреців, які докоряють «комуністам» і «третьому світові» за намагання вкоротити демократію преси, вільний потік ідей, ринкові сили, які формують телекомунікації, пресову та комп’ютерну індустрії. Але навіть найбільш поверховий погляд на доповідь Мак-Брайда засвідчує, що в жодному разі не рекомендуючи вузькоглядні рішення на зразок цензури, у ній звучить сумнів більшості членів комісії в тому, що можна зробити хоча б щось вагоме задля повернення балансу й справедливості в анархічному світовому інформаційному порядкові. Навіть не зовсім прихильні автори, як-от Ентоні Сміт у «Геополітиці інформації», визнають серйозність проблеми:

Загроза незалежності в кінці XX сторіччя з боку нової електроніки може бути більшою, ніж був колоніалізм. Ми починаємо розуміти, що деколонізація і зростання понаднаціоналізму не означали завершення імперських стосунків, а тільки розширення геополітичної павутини, яка снувалася з часів Ренесансу. Нові медіа мають змогу проникати глибше в „привітливу“ культуру, ніж будь-який попередній прояв західної технології. Результатом може стати безмірне спустошення, загострення соціальних протиріч у суспільствах, які розвиваються [20].

Ніхто не може заперечити, що найбільшою владою в цій конфігурації володіють Сполучені Штати завдяки чи то купці американських транснаціональних корпорацій, котрі контролюють виробництво, поширення і передусім відбір новин, яким довіряє більшість світу (здається, навіть Саддам Хусейн покладався на CNN як на джерело новин), чи то завдяки тому, що ефективна безконкурентна експансія різноманітних форм культурного контролю, яка йде зі Сполучених Штатів, створила нові механізми інкорпорації й залежності, за допомогою яких можна {409} підпорядковувати і примушувати не лише внутрішній американський електорат, а й слабші та менші культури. Велика частина роботи, виконана критичними теоретиками, зокрема ідея Герберта Маркузе про «одновимірне суспільство» та «індустрія свідомості» Адорно і Енценсберґера, прояснила природу суміші репресій і толерантності, використовуваних як інструменти соціального утихомирення в західних суспільствах (ідеї, які покоління тому обговорювали Джордж Орвелл, Олдос Гакслі і Джеймс Бернгем). Вплив західного й особливо американського медійного імперіалізму на решту світу підкріплює висновки Комісії Мак-Брайда, як і критично важливі висновки Герберта Шиллера й Армана Маттелара про власність на засоби виробництва та про обіг образів, новин і репрезентацій [21].

Однак перш ніж, так би мовити, вирушити за кордон, вони ефективно працюють удома, малюючи дивні й загрозливі чужоземні культури для домашньої аудиторії. Їм нечасто вдавалося досягнути більшого успіху, створюючи апетит на ворожість і насилля проти цих культурних «Інших», ніж під час кризи в Затоці та війни 1990-1991 років. У XIX сторіччі Британія і Франція посилали експедиційні сили бомбити тубільців. «Здається, каже Конрадів Марлоу, приїхавши до Африки, — що поблизу відбувається одна з французьких воєн... У безлюдній неозорості землі, неба і води він [французький корабель], просто незбагненно, вів вогонь по континенту. Ба-бах, гаркає одна з шестидюймових гармат». Нині цим займаються Сполучені Штати. Тепер згадайте, як війну в Затоці зробили прийнятною: в середині грудня 1990 року відбулася маломасштабна дискусія на сторінках «The Wall Street Journal» i «The New York Times» — представниця першої Карен Еліот Хаус проти представника останньої Ентоні Льюїса. Хаус наполягала, що Сполученим Штатам не слід чекати на схвалення дій, а варто атакувати Ірак, щоб зробити з Саддама Хусейна повного невдаху. Позиція Льюїса виявляла його звичайну міру поміркованості і щирої віри в лібералізм — якостей, які вирізняли його серед відомих американських оглядачів. Підтримавши первісну реакцію Джорджа Буша на вторгнення Іраку в Кувейт, тепер Льюїс відчував, що ймовірність близької війни висока і їй треба опиратися. Його вразили арґументи людей на зразок суперхижака Поля Нітце, котрий прогнозував широкий асортимент катастроф, якщо Америка {410} розпочне наступ на суші. Сполученим Штатам варто почекати, збільшити економічний та дипломатичний тиск, і тоді ймовірність набагато пізнішої війни може виявитися правдоподібною. За кілька тижнів опоненти зійшлися в «MacNeil/Lehrer News Hour» ²¹⁵ — національній телевізійній програмі, яка виходить щовечора і передбачає затяжну дискусію й аналіз, — щоб обіграти свої попередні позиції. Дебати оприявнили дві протилежні філософії, втягнуті в щиру дискусію в гострий момент національного досвіду. Здавалося, війна висіла в повітрі Сполучених Штатів: звучали красномовні «за» і «проти» в рамках санкціонованого публічного простору — вечірньої національної програми теленовин.

²¹⁵ Аналітична програма новин на каналі громадського телебачення PBS.

Будучи реалістами, і Хаус, і Льюїс прийняли принцип: «нам» (цей займенник чи не краще за будь-яке інше слово вселяє дещо ілюзорну віру в те, що всі американці як співвласники публічного простору беруть участь у рішенні прирікати Америку на її розмашисті чужоземні інтервенції) слід бути в Затоці, щоб реґулювати поведінку держав, армій і народів за кілька тисяч кілометрів від дому. Національне виживання серед питань не фігурувало і навіть жодного разу не порушувалося. Але було багато балачок про принципи, моральність і право. Обоє говорили про військову силу як про щось більш-менш у їхньому розпорядженні, щоб розгортати, використовувати й виводити належним чином, і в усьому цьому ООН видавалася в кращому разі продовженням політики Сполучених Штатів. Ця конкретна дискусія виявилася нецікавою, бо опоненти були поважними людьми: ні передбачуваними хижаками (як Генрі Кіссінджер, який ніколи не втомлювався від «хірургічних ударів»), ні експертами з національної безпеки (як Збіґнєв Бжезинський, який енерґійно виступав проти війни з неспростовних геополітичних міркувань).

Як для Хаус, так і для Льюїса «наші» дії були частиною гаданого спадку американських дій у світі загалом, куди Америка втручалася протягом двох сторіч із часто руйнівними, але, як повелося, забутими наслідками. Рідко в суперечці згадували про арабів як таких, кого стосується ця війна, як її жертв, наприклад, або (так само переконливо) як підбурювачів до неї. Складалося враження, що криза має бути повністю розв’язана {411} in petto ²¹⁶ як внутрішня справа американців. Неминуче зіткнення з його неприхованою і досить певною ймовірністю жахливих руйнувань було ще таким далеким. І знову, за винятком (дуже малої кількости) цинкових трун із тілами та сімей, які втратили родичів, доля загалом милувала американців. Абстрактність дозволяла наділяти ситуацію байдужістю і жорстокістю.

Як американець і араб, котрий жив в обох світах, я сприйняв усе це особливо тривожно, не в останню чергу тому, що конфронтація виявилася настільки тотальною, настільки ґлобально всеохопною, що не було жодного способу залишитися не втягнутим у неї. Ніколи епітети, які характеризують арабський світ та його компоненти, не передавалися так інтенсивно з уст в уста, ніколи вони не набували такого на диво абстрактного і збідненого значення, і рідко хоч якась увага чи турбота супроводжувала їх, хоча Сполучені Штати не були у стані війни з усіма арабами. Арабський світ викликав неабиякий інтерес, однак не дозволяв прихильності чи захопленого й конкретного пізнання. Жодна основна культурна група, наприклад, не була (і досі такої немає) такою маловідомою: якщо запитати американця, au courant ²¹⁷ про останні новинки художньої літератури, імена арабських письменників, то єдиним, хто може спасти на думку, все ще буде Халіль Джибран ²¹⁸. Як може бути так багато розмов на одному рівні і так мало дійсності на іншому?

²¹⁶ Таємно, тайкома (лат.).

²¹⁷ Поінформованого, в курсі справи (фр.).

²¹⁸ Укр. переклади Джибрана див.: Джібран Халіл. Пророк: Кн. поем / Пер. з англ. Павло Насада; Мал. автора // Всесвіт. — 1995. — № 1; Джібран Халіл. З книги афоризмів «Пісок і піна» / Пер. з англ. Павло Насада; Іл. автора // Всесвіт. — 1996. — № 7; Джебран Халіль Джебран. Афоризми / Добірку підготував Сергій Іваненко // Всесвіт. — 1977. — № 10.

З арабського погляду картина сприймається так само викривлено. Навряд чи існує бодай якась література арабською мовою, яка змальовує американців. Найцікавіший виняток — чималий цикл романів Абдельрахмана ель Муніфа «Міста солі» [22], але його книжки в окремих країнах заборонені, а рідна Саудівська Аравія позбавила його громадянства. Наскільки я знаю, в арабському світі досі немає жодного інституту чи важливого академічного підрозділу, головною метою якого було б вивчати Америку, хоча Сполучені Штати — незрівнянно велика і значуща {412} стороння сила в сучасному арабському світі. Дехто з арабських лідерів, які витратили свої життя на осуд американських інтересів, водночас витрачає багато енерґії на те, щоб віддати своїх дітей до американських університетів та отримати зелені картки. Часом важко пояснити навіть добре освіченим і досвідченим арабам, що закордонну політику Сполучених Штатів насправді провадить не ЦРУ, група змовників чи тіньова мережа ключових «контактів». Ледь не кожен серед моїх знайомих вірить, що Сполучені Штати планують майже кожну важливу подію на Близькому Сході, навіть — висловлене колись мені страхітливе для розуму припущення — палестинську інтифаду.

Ця досить стабільна суміш знайомості (добре описана в «Америці та середземноморському світі» Джеймса Філда) [23], ворожості й невігластва стосується обох сторін складного, нерівномірного й порівняно недавнього культурного зіткнення. У дні операції «Буря в пустелі» над усім домінувало відчуття неминучості, наче проголошена президентом Бушем потреба «дістатися туди» і (на його власному чванливому арґо) «дати копняка під зад» неодмінно мусила наштовхнутися на невблаганно брутально виражену Саддамом Хусейном постколоніальну потребу арабів протиставитися, відповідати зухвальством на зухвальство, незворушно триматися віч-на-віч зі Сполученими Штатами. Іншими словами, публічна риторика не стримувала себе, не переймалася деталями, реалізмом, причинами й наслідками. Протягом принаймні десятиріччя кінофільми про американські диверсійно-десантні загони протиставляли кремезного Рембо чи технічно швидкий загін Delta Force арабським/мусульманським терористам-відчайдухам. Виглядало так, ніби 1991 року метафізичний намір розгромити Ірак нарешті втілився в життя не тому, що провина Іраку, хай і велика, була катастрофічною, а тому, що мала небіла країна порушила спокій і докучала раптово збудженій наднації, сповненій запалу, який могли пригасити лише поступливість і плазування «шейхів», диктаторів та наїзників верблюдів. Справді прийнятними арабами можуть бути ті, хто, як Анвар Садат, майже повністю, здається, очистився від своєї набридливої національної індивідуальності і може стати дружелюбним гостем ток-шоу.

Історично американські й, можливо, загалом західні медіа були чутливим продовженням провідного культурного контексту. {413} Араби — тільки недавній пом’якшений приклад Інших, які накликали на себе гнів суворої Білої Людини — різновиду пуританського супереґо, чия місія в дикі землі не знає меж і хто справді наважиться на великі відстані, аби домогтися свого. Проте, звичайно ж, слово «імперіалізм» було явно пропущеним складником в американських дискусіях про Затоку. «У Сполучених Штатах, — каже історик Річард В. Ван Олстін у «Постанні Американської імперії», — описувати свою країну як імперію — мало не єресь» [24]. Але він показує, що ранні засновники республіки, разом із Джорджем Вашинґтоном, характеризували свою країну як імперію, з чого випливала пізніша закордонна політика, яка зрікалася революції та підтримувала імперське зростання. Він один за одним цитує державних діячів, доводячи, як уїдливо підмітив Рейнгольд Нібур, що країна була «Божим американським Ізраїлем», чия «місія» бути «богопомазаним опікуном світової цивілізації». Тому важко не почути відгомонів тієї самої ґрандіозної самопожертви під час війни у Затоці. І в міру того, як іракські порушення, здавалося, насправжки виростали з колективного погляду нації, Саддам ставав Гітлером, багдадським катом, божевільним (як описав його сенатор Алан Сімпсон), якого неодмінно треба опустити.

Хто читав «Мобі Дика», той, мабуть, помітив, як важко утриматися від спокуси екстраполювати цей видатний роман на реальний світ і побачити, як американська імперія знову, ніби Ахав, готується переслідувати затавроване зло. Спочатку йде беззаперечна моральна місія, далі в медіа її військово-геостратегічне продовження. Найсумнішим щодо медіа, навіть попри їхнє скромне дотримання моделей урядової політики і готування до війни з самісінького початку, був їхній переторг «експертним» знанням про Близькій Схід, начебто добре поінформованим про арабів. Усі дороги ведуть до базару; араби розуміють лише силу; брутальність і насилля — елементи арабської цивілізації; іслам — нетолерантна, сеґреґаційна, «середньовічна», фанатична, жорстока, антижіноча релігія. Контекст, рамки, простір будь-якої дискусії були обмежені, ба навіть заморожені цими ідеями. Позірно немалу, але незбагненну втіху приносили думки про те, що «араби», втілені в Саддамові, отримають належного їм прочухана. Багато рахунків буде зведено проти {414} різноманітних давніх ворогів Заходу: палестинців, арабського націоналізму, ісламської цивілізації.

Багато чого залишилося поза увагою. Мало повідомлялося про прибутки нафтових компаній чи про те, що сплеск цін на нафту небагато має спільного з пропозицією на ринку — нафту й далі надвиробляли. Іракський позов до Кувейту чи навіть сама природа Кувейту (ліберальна в одних аспектах, неліберальна в інших) фактично не стали предметом слухання. Мало говорили й аналізували злочинну співучасть і лицемірство всіх разом: держав Затоки, Сполучених Штатів, Європи та Іраку — під час ірано-іракської війни. Думки з цього приводу дискутувалися ще довго після війни, наприклад в есе Теодора Дрейпера в «New York Review of Books» (16 січня 1992 року), котрий припускав, що певне визнання іракських претензій проти Кувейту могло б вичерпати потенціал війни. Невелика купка науковців робила спроби проаналізувати народний потяг багатьох арабів до Саддама, незважаючи на непривабливість його правління. Однак ці зусилля не були об’єднані і їм бракувало часу, щоб устигати реаґувати на своєрідні вигини американської політики, яка то підтримувала Саддама, то демонізувала його, а потім знову вчилася, як із ним жити.

Цікаве й глибоко симптоматичне для конфлікту в Затоці те, що всі звикли буденно вимовляти й перевимовляти, але залишили непроаналізованим одне слово — «пов’язаність» — потворний солецизм, який упровадили як символ беззаперечного американського права іґнорувати або вводити до своїх міркувань цілі географічні сеґменти земної кулі. Під час кризи в Затоці «пов’язаність» означала не те, що вона існує взагалі, а те, що не було жодного зв’язку між речами, які насправді зводилися разом за рахунок загальноприйнятих асоціацій, відчуття, географії, історії. Все це було розламано й відкинуто вбік заради зручності й користі імперських політиків Сполучених Штатів, військових стратегів та експертів у відповідній галузі. Як сказав Джонатан Свіфт, кожен сам собі різьбяр. Те, що Близький Схід був внутрішньо пов’язаний різноманітними узами, — це було нерелевантним. Те, що араби можуть провести паралелі між Саддамом у Кувейті і, скажімо, Туреччиною на Кіпрі, теж було безглуздям. Те, що сама політика Сполучених Штатів випливала з пов’язаності, було забороненою темою, яку в більшості {415} випадків залишили для телемудреців, чиїм завданням було забезпечувати масову згоду на війну, хоча насправжки вона ніколи й не виникала.

Увесь засновок був колоніалістським: дрібний диктаторський режим «третього світу», виплеканий і підтримуваний Заходом, не мав права кидати виклик Америці, білій і вищій. Британія бомбардувала іракські війська у 1920-х роках за те, що вони насмілилися опиратися колоніальному правлінню. Через сімдесят років Сполучені Штати вчинили так само, тільки з більшою мораллю, яка все одно не змогла приховати правду про те, що нафтові запаси Близького Сходу будуть під американською опікою. Такі практики анахронічні і вкрай згубні, адже вони не просто роблять війни постійно можливими та привабливими, а й перешкоджають достовірному знанню з історії, дипломатії і політики набути належної йому важливості.

У зимовому числі 1990-1991 років «Foreign Affairs» з’явилася стаття під назвою «Літо арабської тривоги». Її вступ досконало окреслює скорботний стан знання і влади, який дав початок операції «Буря в пустелі»:

Не встиг арабський/мусульманський світ сказати „до побачення“ гніву й пристрасності хрестового походу аятоли Хомейні, як у Багдаді з’явився інший кандидат. Цей новий претендент зроблений з іншого матеріалу, ніж зодягнений у тюрбан спаситель із Кума ²¹⁹: Саддам Хусейн не був ні автором трактатів в ісламському уряді, ні плодом високого вчення в релігійних семінаріях. Не для нього були затяжні ідеологічні війни за серця й помисли правовірних. Він походив з убогої землі, пограниччя між Персією й Аравією, яка не надто претендувала на культуру, книги та великі ідеї. Новий претендент був деспотом, безжальним і вмілим наглядачем, який утихомирив свої володіння і перетворив їх на велику в’язницю [25].

²¹⁹ Ранній осідок аятоли Хомейні.

Проте навіть школярі знають, що Ірак був місцем абасидської цивілізації, найвищого розквіту арабської культури між IX і XII сторіччями, яка створила літературні шедеври, котрі досі читають на рівні з Шекспіром, Данте і Діккенсом, а їхня столиця, Багдад, — одна з найбільших пам’яток ісламського мистецтва [26]. Крім того, саме тут поруч із Каїром і Дамаском {416} відбувалося відродження арабського мистецтва й літератури у XIX і XX сторіччях. Багдад подарував світові принаймні п’ять найбільших арабських поетів XX сторіччя і, без сумніву, більшість чільних арабських художників, архітекторів та скульпторів. Навіть якщо Саддам із Тікриту, натякати на те, що Ірак і його населення не мають жодного стосунку до книг та ідей, значить не пам’ятати про Шумер, Вавилон, Ніневію, Хаммурапі, Ассирію та всі видатні пам’ятки давньої месопотамської (і світової) цивілізації, колиска якої — Ірак. Отак некваліфіковано заявляти, що Ірак був «убогою» землею, маючи на увазі повсюдну посушливість і безлюдність, означає також виявляти незнання того, чого соромно не знати першокласникові. Що трапилося з зеленими долинами Тиґру й Євфрату? Що сталося з давньою істиною про те, що поміж усіх країн Близького Сходу в Іраку чи не найродючіша земля?

Автор співає оди сучасній Саудівській Аравії, убогішій і не пов’язаній із книгами, ідеями й культурою так, як завжди був пов’язаний Ірак. Я не маю на меті применшити Саудівську Аравію, важливу країну з великим потенціалом. Але таке інтелектуальне писання виступає симптомом інтелектуальної охочості привселюдно догоджати владі, говорити їй те, що вона хоче почути, казати їй, що вона може йти вперед і вбивати, бомбити і руйнувати, бо об’єкти її атак справді не варті уваги, убогі, далекі від книг, ідей, культури і без жодного зв’язку, як м’яко натякає стаття, зі справжнім народом. З такою інформацією про Ірак про яке прощення, яку людяність можна говорити? Які шанси для гуманних доводів? Дуже малі, на жаль. Звідси прісне і без захвату святкування річниці операції «Буря в пустелі», коли навіть «праві» оглядачі й інтелектуали оплакували «імперське президентство» Буша і незавершеність війни, яка лише подовжила стільки криз у країні.

Світ не може дозволити собі довго миритися з такою п’янкою сумішшю патріотизму, відносного соліпсизму, соціального авторитету, неконтрольованої аґресивності та оборонного ставлення до інших. Сьогодні Сполучені Штати тріумфують у міжнародних масштабах і, здається, гарячково прагнуть довести, що вони — номер один, можливо, аби компенсувати спад та ендемічні проблеми, пов’язані з містами, бідністю, здоров’ям, освітою, виробництвом і євро-японським викликом. Будучи американцем, {417} я виріс, проте, в культурних умовах, забарвлених ідеєю, що арабський націоналізм важить понад усе, що він скривджений і незавершений, його знесилюють змовники, вороги, внутрішні й зовнішні, та перешкоди, для подолання яких жодна ціна не буде зависокою.

Моє арабське середовище було переважно колоніальним, але, коли я ріс, можна було вільно подорожувати країнами від Лівану й Сирії через Палестину до Єгипту й західніше. Сьогодні це неможливо. Кожна країна створює грізні перешкоди на своїх кордонах. (А для палестинців перетин кордону — особливо жахливий досвід, адже часто країни, які на словах гучно підтримують Палестину, в дійсності чинять із палестинцями найгірше.) Арабський націоналізм не помер, але він надто часто саморозпадався на все менші й менші одиниці. Тут пов’язаність також приходить останньою в арабське середовище. Минуле не було кращим, але воно було здоровішим за рахунок внутрішніх зв’язків, так би мовити: народи справді були взаємопов’язані, а не пильнували один на одного з-поза укріплених кордонів. У багатьох освітніх закладах можна було зустріти арабів з усіх усюд, мусульман і християн, а ще вірменів, євреїв, греків, італійців, індійців, іранців — усі перемішані, всі під тим чи тим колоніальним режимом, але всі вони взаємодіють, наче так і мало бути від природи. Сьогодні державні націоналізми розколюються на кланові чи сектантські націоналізми. Ліван та Ізраїль — взірцеві приклади того, що відбулося: прагнення суворої кантонизації в тій чи тій формі наявне майже скрізь як групове почуття, якщо не як практика, його підтримує держава з її бюрократіями і таємними поліціями. Правлять клани, родини, кліки, замкнуті кола літніх олігархів, майже міфологічно імунних, як осінній патріарх Ґарсія Маркеса ²²⁰, супроти нової пролитої крові чи змін.

²²⁰ Алюзія на головного героя роману Ґабріеля Ґарсія Маркеса «Осінь патріарха» — літнього, відірваного від політичної реальності, безіменного латиноамериканського диктатора, про існування якого ще за його правління в народі лишилася тільки чутка. Укр. переклад див.: Гарсія Маркес Габріель. Осінь патріарха / Пер. з ісп. С. Борщевський та С. Жолоб // Всесвіт. — 1978. — №1-3.

Намагання гомогенізувати й ізолювати народи в ім’я націоналізму (не визволення) призвело до колосальних жертв і провалів. У більшій частині арабського світу громадянське {418} суспільство (університети, медіа й культура в широкому сенсі) було поглинуте політичним суспільством, основна форма якого — держава. Одним із найбільших досягнень ранніх післявоєнних арабських націоналістичних урядів була масова грамотність: у Єгипті результати виявилися особливо цілющими, важко навіть уявити наскільки. Однак суміш прискореної грамотності та пишномовної ідеології точно підтвердила Фанонові побоювання. У мене складається враження, що на збереження згуртованості, заохочування ідеї, що бути сирійцем, іракцем, єгиптянином чи саудівцем — це самодостатня мета, витрачається більше зусиль, ніж на вміння критично, навіть зухвало мислити про саму національну програму. Ідентичність, завжди ідентичність, ідентичність передусім і понад знання про інших.

При цьому викривленому стані справ мілітаризм здобув надто багато привілеїв у моральній економіці арабського світу. Більшість виправдань цього світу стосується почуття несправедливого поводження з ним, для якого Палестина була не лише метафорою, а й реальністю. Та хіба єдиною можливою відповіддю була військова сила, величезні армії, зухвалі гасла, криваві обіцянки і поряд з усім цим незліченні конкретні випадки мілітаризму від катастрофічно програних воєн на верхівці та, йдучи донизу, з фізичними покараннями й загрозливими жестами на дні суспільства? Я не знаю жодного араба, який особисто сумнівався б чи який з готовністю не погоджувався б із тим, що державна монополія на примус майже повністю знищила демократію в арабському світі, породила безмірну ворожість між правителями й підданцями, наділивши надмірною цінністю конформізм, опортунізм, підлабузництво і пристосовництво, а не нові ризиковані ідеї, критику чи розмаїття поглядів.

Взяте в достатній кількості це продукує екстермінізм, уявлення, що якщо ти не втрапляєш на свій шлях або щось тебе дратує, то простіше його знищити. Таке уявлення, очевидно, стояло за іракською аґресією проти Кувейту. Що то була за анахронічна й задурманена ідея Бісмаркової «інтеґрації», заради якої варто було зліквідувати цілу державу і розтрощити її суспільство «арабською єдністю» як ціллю? Найсумніше те, що чимало людей, багато з яких самі стали жертвами тієї самої брутальної логіки, підтримали цей учинок й анітрохи не симпатизували Кувейтові. Навіть якщо врахувати, що кувейтців недолюблювали {419} (чи обов’язково, щоб тебе любили, аби не заслуговувати на винищення?), і навіть якщо Ірак претендував на роль захисника Палестини в протистоянні з Ізраїлем та Сполученими Штатами, очевидно, думка про те, що націю варто стерти з лиця землі, злочинна, не гожа для великої цивілізації. Подібний екстермінізм указує на прикрий стан політичної культури в арабському світі у наш час.

Нафта, хоч би скільки розвитку й процвітання вона приносила (а саме так і було), там, де вона пов’язувалася з насиллям, ідеологічною обробкою, політичною оборонністю й культурною залежністю від Сполучених Штатів, породила більше розколин і соціальних проблем, аніж розв’язала. Для всіх, хто думає про арабський світ як справді внутрішньо єдиний, загальна атмосфера посередності й корупції, що зависла над цим безмежно багатим, щедро наділеним культурою й історією та рясно обдарованим талантами реґіоном, — це незбагненна загадка і, звичайно, розчарування.

Демократію у справжньому сенсі слова й досі ніде не можна знайти на «націоналістичному» Близькому Сході: тут скрізь або привілейовані олігархії, або привілейовані етнічні групи. Великі маси людей розчавлені диктаторськими режимами чи непохитними, нечутливими, непопулярними урядами. Але думка про те, що Сполучені Штати цнотливо невинні в цьому жахливому стані справ, неприйнятна, як і твердження, ніби війна в Затоці не була війною між Джорджем Бушем та Саддамом Хусейном (а вона, певна річ, такою й була) і що Сполучені Штати діяли винятково й головно в інтересах ООН. За своєю суттю це була персоналізована боротьба: з одного боку — диктатор із «третього світу», того типу, з яким Сполучені Штати довго мали справу (Гайле Селассіе, Сомоса, Лі Син Ман, шах Ірану, Піночет, Маркос, Нор’єґа та ін.), чиє правління вони підтримували і чиїми послугами довго користувалися, з іншого боку — президент країни, яка одягнула мантію імперії, успадковану від Британії та Франції, і поставила собі за мету залишатися на Близькому Сході заради його нафти, а також із міркувань геостратегічної й політичної вигоди.

Протягом двох поколінь Сполучені Штати перебували на Близькому Сході, здебільшого на боці тиранії і несправедливості. Офіційно Сполучені Штати не підтримали жодної боротьби за демократію чи права жінок, секуляризм чи права меншин. {420} Замість цього президентські адміністрації одна за одною протеґували слухняних і непопулярних клієнтів та відверталися від зусиль дрібних народів визволитися з-під військової окупації, хоча одночасно спонсорували їхніх ворогів. Сполучені Штати заохотили необмежений мілітаризм та (разом із Францією, Британією, Китаєм, Німеччиною й іншими) втягнулися у масштабну торгівлю зброєю в усьому реґіоні, продаючи її переважно тим урядам, які наближалися до дедалі екстремальніших позицій у результаті одержимості Сполучених Штатів та перебільшення влади Саддама Хусейна. Сприймати післявоєнний арабський світ під владою правителів Єгипту, Саудівської Аравії й Сирії, що всі вони працюють у новому Pax Americana як частині «нового світового порядку», не гідне довір’я ні інтелектуально, ні морально.

Ще не розвинувся в американському публічному просторі дискурс, що не просто ототожнювався б із владою, попри небезпеку тієї влади у світі, який так змалів і став таким разюче взаємозв’язаним. Сполучені Штати, маючи 6% населення світу, не можуть силоміць присвоїти собі право, наприклад, споживати 30% світової енерґії. І це ще не все. Протягом десятиріч в Америці велися культурні війни проти арабів та ісламу: жахливі расистські карикатури на арабів і мусульман натякають, що всі вони терористи або шейхи і що їхній реґіон — велика засушлива глухомань, придатна тільки для прибутку чи війни. Сама думка, що тут може бути історія, культура, суспільство чи тим більше багато суспільств, не втримувалася на сцені довше, ніж на мить-дві, навіть коли хор голосів оспівував чесноти «мультикультуралізму». Потік тривіальних книжок швидкого приготування, написаних журналістами, заполонив ринок і поширився за рахунок купки дегуманізуючих стереотипів, які всі зображують арабів, по суті, як той чи той варіант Саддама. Як із безталанними курдськими та шиїтськими повстанцями, котрих Сполучені Штати спочатку підтримали піднятися проти Саддама, а тоді покинули на його безжалісну помсту, їх ледве пам’ятають, а тим більше згадують.

Після раптового зникнення посла Ейпріл Ґлеспі ²²¹, яка мала тривалий досвід на Близькому Сході,

²²¹ Ґлеспі усунули від виконання дипломатичної місії на Близькому Сході у зв’язку зі скандалом навколо протоколу її розмови з Саддамом Хусейном, під час якої вона нібито санкціонувала іракську інвазію до Кувейту. {421}

американська адміністрація ледь мала хоч якогось високопосадовця-професіонала зі скільки-небудь реальними знаннями чи досвідом про Близький Схід, його мови та його народи. Після систематичних атак на його цивільну інфраструктуру Ірак дотепер зруйнований — голодом, хворобами і відчаєм. Це не через його аґресію проти Кувейту, а тому, що Сполучені Штати прагнуть фізичної присутності в Затоці і шукають виправдання для свого перебування там, хочуть мати важелі прямого впливу на нафту, щоб тиснути на Європу і Японію, хочуть установлювати світовий порядок денний, тому що Ірак усе ще сприймається як загроза Ізраїлю.

Лояльність і патріотизм повинні відштовхуватися від критичного розуміння того, якими є факти і чим американці — як жителі цієї зібганої і виснаженої планети — завдячують своїм сусідам та решті людства. Не можна допускати, щоб запанували некритична солідарність із політикою миті, особливо коли вона так неймовірно дорога.

«Буря в пустелі» була в кінцевому рахунку імперською війною проти іракського народу, спробою зламати і вбити іракців як частиною спроби зламати і вбити Саддама Хусейна. Однак цей анахронічний і винятково кривавий аспект американській телеаудиторії майже не подавався, щоби підтримати образ війни як безболісної відеогри та образ американців як добропорядних бездоганних воїнів. Не зайвим буде знати навіть американцям, які зазвичай не цікавляться історією, що останнього разу Багдад руйнували 1258 року монголи, хоча британці демонструють свіжіші приклади насильницької поведінки проти арабів.

Відсутність хоч якогось дієвого внутрішнього стримувача проти цих виїмкових прикладів майже неймовірного колективного насилля, розв’язаного Сполученими Штатами проти віддаленого небілого ворога, арґументовано пояснює Кірнан. У своїй розвідці він пише про те, чому американські інтелектуали, за винятком індивідів і груп, які не мали «достатньої кількості членів, щоб [їхні критичні атаки] набували практичної ваги», були такими некритичними до поведінки своєї країни протягом 1970-х років. Кірнан визнає, що «давнішня гордість країни за себе як нову цивілізацію» була реальною, але те, що вона «ризиковано віддала себе для викривлень демагогам», теж було реальністю. Існувала небезпека, що це відчуття гордості за себе надто уподібниться Бісмарковій Kultur, {422} «у якому „культура“ викристалізується в технологічне „ноу-хау“». Крім того, «як і колишнє британське відчуття вищості, аналогічне відчуття американців підкріплювалося високим ступенем відособлення та іґноруванням решти світу». Нарешті:

Ця віддаленість у нові часи допомогла надати американській інтеліґенції аналогічної віддаленості від життя чи історичної реальності. Нелегко було дисидентам зламати перешкоду. В міжвоєнній літературі протесту була певна поверховість, неспроможність піднятися кудись вище понад рівень журналізму. ...Їй бракувало глибини уяви чи резонансу, на який можна натрапити лише в чутливому середовищі. ...Починаючи з останньої світової війни, інтелектуалів усе більше втягували до публічної діяльності, першорушієм якої був військово-промисловий комплекс. Вони брали участь у стратегічному плануванні та розробці наукового воєнного мистецтва й методів антиповстанської діяльності, улесливо запрошувалися до Білого дому, обдаровували президентів похвалами за гонорари. Впродовж усієї холодної війни науковці, залучені до латиноамериканських студій, підписувалися під ідеологією „доброго сусідства“, гармонії інтересів між Сполученими Штатами й рештою світу. Хомський мав усі підстави говорити про „першочергову термінову“ потребу нейтралізувати „ефекти індоктринованого покоління і довгої історії самолестощів“; він звертався до інтелектуалів, щоб ті відкрили очі на „традицію наївності й самоправедності, яка спотворює нашу інтелектуальну історію“ [27].

Це повною мірою стосується війни в Затоці 1991 року. Американці спостерігали за війною по телебаченню з майже безсумнівною впевненістю, що вони бачать реальність, тоді як те, що вони бачили, було найбільш екранізованою, але найменш висвітленою війною в історії. Зображення й відбитки контролював уряд, а провідні американські медіа копіювали один одного і, своєю чергою, копіювалися або транслювалися (як CNN) по всьому світу. Ледве-ледве якусь помітну увагу приділили завданій ворогові шкоді в той час, як деякі інтелектуали мовчали й почувалися безпомічними або ж робили свій внесок до «публічної» дискусії в термінах, некритично прилаштованих до імперського бажання іти на війну.

Професіоналізація інтелектуального життя стала такою всеохопною, що відчуття покликання, як його описав Жульєн Бенда {423} для інтелектуала, майже зникло. Політично орієнтовані інтелектуали засвоїли норми держави, яка, недвозначно закликаючи їх до столиці, стає, по суті, їхнім патроном. Критичне розуміння нерідко зручно викидають за борт як зайвий баласт. А інтелектуалів, до компетенції яких належать цінності і принципи, — спеціалістів у галузі літератури, філософії, історії, — американський університет із його щедрістю, утопічною заповідністю та дивовижною різноманітністю давно зробив беззубими. У їхньому стилі запанували жарґони майже неймовірної реварваризації. Культи на зразок постмодернізму, дискурс-аналізу, нового історицизму, деконструкції, неопрагматизму переносять їх до країни мрій; дивовижне відчуття невагомості стосовно сили тяжіння історії та індивідуальної відповідальності марнує на дрібниці увагу до публічних справ і публічного дискурсу. Результат — своєрідне борсання, за яким дуже прикро спостерігати саме тоді, коли суспільство назагал дрейфує без жодного напрямку й послідовності. Расизм, бідність, екологічне спустошення, хвороби і плачевно поширене невігластво — все це покинуто на медіа та випадкових політичних кандидатів під час виборчої кампанії.

2. Кидаючи виклик ортодоксальності й авторитету

Ми не вишукували надто промовистих нагадувань «перебудови ідеології» Хомського, серед елементів якої — уявлення про західний юдео-християнський тріумфалізм, притаманну незахідному світові відсталість, небезпеку різноманітних чужоземних учень, ширення «антидемократичної» конспірації, вшанування й оживлення канонічних творів, авторів та ідей. Ні, справа в тому, що на інші культури все частіше дивляться крізь призму патології та/або терапії. Книжки, які виходять у Лондоні, Парижі і Нью-Йорку під назвами «Становище Африки», «Арабські злигодні», «Республіка страху» або «Латиноамериканський синдром», хай би як точними і серйозними були вони яко зразки науки, рефлексії й аналізу, уміщуються в те, що Кеннет Берк назвав «рамками прийняття», умови якого досить своєрідні.

З одного боку, ніхто з панівного публічного простору не звертав достатньо уваги на Ірак як суспільство, культуру й історію {424} до серпня 1991 року, а після того потік книжок і телепередач із порадами «швидкого ремонту» марно було намагатися стримати. Характерно, що «Республіка страху» пройшла 1989 року непоміченою. Її автор пізніше прославився не тому, що його праця стала внеском до науки — на це він навіть не претендував, а завдяки нав’язливому й однобарвному зображенню в ній Іраку. Це повністю відповідало потребі в дегуманізованому, аісторичному і демонологічному представленні країни як втілення арабського Гітлера. Отже, бути не з Заходу (ці оречевлені ярлики симптоматичні вже самі собою) в онтологічному сенсі означає бути невдахою майже в усіх аспектах, апріорно, бути в найгіршому випадку маніяком, а в найкращому — наслідувачем, ледачим споживачем, який, як влучно сказав Найпол, може користуватися телефоном, але ніколи не зможе винайти його.

З іншого боку, демістифікація усіх культурних конструктів як «ми», так і «вони» — це новий факт, перед яким нас поставили науковці, критики й митці. Сьогодні ми не можемо говорити про історію, не виділяючи спеціального місця в наших твердженнях про неї тезі Гайдена Вайта з його «Метаісторії» про те, що будь-яке історіописання є писанням. Воно охоплює переносну мову і предметно-зображувальні тропи, хоч би де вони містилися: в кодах метонімії, метафори, алегорії чи іронії. У працях Лукача, Фредріка Джеймсона, Фуко, Дерріди, Сартра, Адорно і Беньяміна, якщо згадувати тільки деякі з очевидних імен, маємо яскраве зображення процесів реґулювання й застосування сили, за рахунок яких культурна гегемонія відтворює себе, утискаючи навіть поезію та духовність під адміністрування і в товарну форму.

Втім, прірва між цими впливовими метрополійними теоретиками і нинішнім або минулим імперським досвідом здебільшого справді величезна. Внески імперії до мистецтва спостереження, опису, формування дисциплін і теоретичного дискурсу іґнорувалися. З перебірливою розважливістю, можливо, гидливістю, ці нові теоретичні відкриття звично не помічали збігу між своїми висновками і визвольною енерґією, яку вивільняла в «третьому світі» культура опору. Дуже рідко ми натрапляємо на прямі перенесення з однієї царини до іншої, як, наприклад, в поодинокому випадку Арнольда Крупата. Він спрямував ресурси постструктуралістичної теорії на ту гірку панораму, породжену геноцидом і культурною амнезією, яку ми {425} починаємо пізнавати як «корінну американську літературу», щоби витлумачити конфігурації влади й автентичного досвіду, закладені в її текстах [28].

Ми можемо і навіть повинні подумати, чому існувала практика самозамкнення з боку визвольного теоретичного капіталу, який вироблявся на Заході, і чому одночасно у колишньому колоніальному світі перспективи культури з міцними визвольними компонентами мало коли видавалися настільки невиразними.

Дозвольте навести приклад. Запрошений 1985 року відвідати протягом тижня національний університет в одній із країн Перської затоки я дізнався, що моє завдання — оцінити програми викладання англійської мови і, напевно, запропонувати свої рекомендації для їхнього вдосконалення. Мене приголомшило, що в самих лише цифрах англійська приваблювала найбільшу кількість молоді серед усіх факультетів університету, однак засмучувало, що навчальна програма була майже порівну поділена між тим, що називалося лінґвістикою (тобто граматична й фонетична структура), і літературою. Літературні курси були, на мою думку, жорстко ортодоксальними. Цього зразка дотримувалися навіть у старіших і поважніших арабських університетах, як-от у Каїрському та університеті Айн Шамс. Молоді араби слухняно читають Мільтона, Шекспіра, Вордсворта, Остін і Діккенса, як свого часу, мабуть, вивчали санскрит і середньовічну геральдику; жодного наголосу на стосунках між англійською та колоніальними процесами, які принесли цю мову і її літературу в арабський світ. Я не відчув помітного зацікавлення, за винятком приватних розмов із кількома викладачами, новими англомовними літературами Карибів, Африки або Азії. Це було анахронічне й чудернацьке злиття зубріння, некритичного викладання і, якщо висловлюватися м’яко, непродуманих результатів.

До того ж я взнав факти, що зацікавили мене як секулярного інтелектуала й критика. Причину великої кількості студентів, які вивчають англійську, щиро пояснив один трохи роздратований викладач: багато студентів планували отримати роботу в авіакомпаніях або банках, де англійська стала загальносвітовою lingua franca. Ця гранично спрощена до рівня технічної мови англійська була позбавлена експресивних і естетичних характеристик, очищена від будь-якого критичного й самосвідомого виміру. Ви вивчаєте англійську, щоб користуватися {426} комп’ютером, реаґувати на накази, передавати повідомлення телексом, перевіряти документи пасажирів тощо. Ось і все. Ще я з тривогою виявив, що англійська в такому вигляді існує у, здавалося б, киплячому котлі ісламського відродження. Куди тільки я звертав свій погляд, скрізь натрапляв на ісламські гасла про вибори до університетського сенату, розклеєні на кожній стіні (згодом я дізнався, що різні ісламські кандидати отримали переконливу, якщо не приголомшливу, більшість голосів). 1989 року в Єгипті на факультеті англійської мови й літератури Каїрського університету після годинної лекції про націоналізм, незалежність та визволення як альтернативні щодо імперіалізму культурні практики, прозвучало питання про «теократичну альтернативу». Мені помилково здалося, що питання стосується «сократичної альтернативи» ²²², але мене швидко поправили. Питання поставила вишукана в розмові молода жінка, обличчя якої ховалося за вуалем, я недогледів її інтересів, перейнявшись антиклерикальним і секулярним запалом. (Я, навпаки, зухвало продовжив свої нападки!)

²²² Англійські слова theocratic і Socratic звучать дуже схоже.

Так ужиток однієї й тієї самої англійської мови людьми, які прагнуть до літературних звершень вищого порядку й уможливлюють критичне використання мови для деколонізації думки, як сказав Нґуґі ва Тіонґо, співіснує з дуже відмінними новими спільнотами, що мають нову й не таку привабливу конфігурацію. У місцях, де англійська була колись мовою правителя й адміністратора, її сфера скоротилася до рівня чи то технічної мови з цілковито інструментальними характеристиками й особливостями, чи то чужоземної мови з різноманітними прихованими зв’язками з ширшим англомовним світом, але вона конкурує з дивовижно грізною новонароджуваною реальністю організованого релігійного завзяття. Позаяк мовою ісламу є арабська — мова з істотною літературною спільнотою і священною силою — англійська спустилася в глибини спрощення, нецікавості й виснаження.

Щоб скласти уявлення про це нове підпорядкування в епоху, коли в інших контекстах англійська здобула визначне становище і багато нових цікавих спільнот літературної, критичної та філософської практик, варто лише стисло пригадати мовчазну {427} згоду ісламського світу з заборонами, відлученнями й погрозами, які ісламські клерикальні й світські авторитети адресували Салману Рушді за його роман «Сатанинські вірші». Я не кажу, що весь ісламський світ принишк, але його офіційні речники сліпо відрікалися або ж несамовито відмовлялися виступити на захист книжки, яку переважна більшість людей ніколи не читала (фетва Хомейні, звичайно ж, пішла набагато далі простого відречення, але така позиція Ірану була порівняно рідкісною). Найбільшим гріхом книжки було те, що вона англійською мовою розповідала про іслам, як уважалося, здебільшого західній аудиторії. Та не менш важливі ще два чинники, які вплинули на реакцію англомовного світу на події довкола «Сатанинських віршів». Один із них — шерег практично одностайних обережних і несміливих засуджень ісламу, готових до походу, який більшості метрополійних письменників та інтелектуалів здавався безпечним і політично коректним. Що ж до письменників, яких мордували, ув’язнювали і забороняли в країнах, які були американськими союзниками (Марокко, Пакистан, Ізраїль) або антиамериканськими так званими «терористичними» державами (Лівія, Іран, Сирія), то про них говорили дуже мало. Другий чинник — те, що після ритуальних фраз на підтримку Рушді й звинувачень на адресу ісламу інтересу до ісламського світу загалом та умов письменницької праці в ньому як і не було. Трохи більше ентузіазму й енерґії міг збудити діалог із тими шанованими літературними й інтелектуальними постатями ісламського світу (Махфуз, Дервіш, Муніф поміж інших), які коли-не-коли захищали Рушді (або нагадалися на нього) в куди тяжчих умовах, ніж у Ґринвіч Віллідж або Гемпстеді.

У нових спільнотах та державах, котрі сьогодні пліч-о-пліч і частково співіснують у рамках світової англомовної групи, у якій домінують Сполучені Штати і до якої входять розмаїті голоси, різноманітні мови й гібридні форми, що надає англомовному письменництву його осібної й досі проблематичної ідентичності, виникають надзвичайно впливові деформації. З’ява протягом останніх десятиріч разюче різкого конструкта, який називають «ісламом», — одна з таких деформацій; серед інших «комунізм», «Японія» та «Захід», кожна з яких наділена своїми полемічними стилями, дискурсивними арсеналами й тривожним надлишком можливостей для поширення. Картографуючи {428} величезні обшири, здобуті цими гігантськими карикатурними есенціалізаціями, ми можемо повніше осягнути й витлумачити скромні здобутки менших літературних груп, яких поєднує не бездушна полеміка, а потяг, симпатія і співчуття.

Мало хто в час радісного зеніту деколонізації та ранніх третьосвітніх націоналізмів додивлявся або звертав прискіпливу увагу на те, як дбайливо виплекане в антиколоніальних лавах тубільництво дедалі більше виростало до величезних розмірів. Усі ці націоналістичні заклики до чистого або автентичного ісламу, до афроцентризму, неґритюду або арабізму зустрічали могутній відгук без достатнього усвідомлення, що всі ці етнічності й духовні сутності надто дорого обійдуться для їхніх успішних прибічників. Фанон був одним із небагатьох, хто говорив про небезпеки для великих соціополітичних рухів на зразок деколонізації, які несе в собі непідготовлена національна свідомість. Багато що з того можна сказати і про небезпеки непідготовленої релігійної свідомості. Отже, поява різноманітних мулл, полковників та однопартійних режимів, які виправдовувалися загрозами для національної безпеки і потребою боронити підручний революційний стан як свою платформу, підкинула ще один жмуток проблем до й без того обтяжливої спадщини імперіалізму.

Небагато знайдеться держав або режимів, які утрималися б від активної інтелектуальної й історичної участі в новій постколоніальній міжнародній конфігурації. Нині гаслами виступають національна безпека й окремішня ідентичність. Поруч із наділеними авторитетом особами — правителем, національними героями й мучениками, визнаними релігійними авторитетами новопосталі політики-тріумфатори, здається, передусім відчувають потребу в кордонах і паспортах. Те, що колись було омріяним визволенням народів — «винайденням нових душ» Еме Сезера — та сміливим метафоричним картографуванням духовної території, узурпованої колоніальними панами, швидко виродилося і було припасоване до світової системи перешкод, мап, кордонів, внутрішніх військ, митного та обмінного контролю. Цей гіркий стан справ вишукано й дуже сумно описав Безіл Девідсон у потоці вшанувальних роздумів про спадщину Амількара Кабрала. Розмірковуючи над питаннями, яким так і не судилося прозвучати, про те, що станеться після визволення, Девідсон підсумовує: дедалі глибша криза принесла з собою {429} неоімперіалізм і міцно закріпила владу за дрібнобуржуазними правителями. Однак, провадить він, цей різновид

реформістського націоналізму продовжує копати собі могилу. Чим глибше могила, тим усе менше людей при владі здатні вистромити голови над її краями. Під звуки реквієму, який виконує урочистий хор юрби чужоземних експертів або потенційний рядовий склад якоїсь професії, часто з дуже зручною (і задовільною) платнею, відбувається похоронна церемонія. Кордони скрізь, кордони — це священне. Що ж іще, зрештою, якщо не вони, зможе ґарантувати привілеї та владу правлячим елітам? [29]

Останній роман Чінуа Ачебе «Мурашники савани» змушує замислитися над цим безпросвітним і гнітючим краєвидом.

Далі Девідсон трохи розвіює морок свого опису, вказуючи на те, що він називає народним «самостійним розбиванням панцира, отриманого від колоніального періоду».

Те, що прості люди думають з цього приводу, проявляється в їхній безупинній міґрації через ці лінії на малі, а ще в їхніх контрабандних звичках. Тож коли „буржуазна Африка“ зміцнює кордони, посилює прикордонний контроль та кидає блискавки в контрабанди людей і товарів, „народна“ Африка живе геть інакше [30].

Культурний корелят цього зухвалого, хоча нерідко дорогого в ціні поєднання контрабанди й еміґрації, звичайно, добре нам відомий. Його втілюють нові групи письменників, яких нещодавно Тім Бреннан у проникливому аналізі назвав космополітичними [31]. А перетин кордонів та характерні злигодні й радощі міґрації стали основною темою в мистецтві постколоніальної доби.

Дехто може стверджувати, що ці письменники й теми складають нову культурну конфігурацію, і захоплено вказувати при цьому на реґіональні естетичні досягнення по всьому світу. Я ж переконаний, що нам слід вивчати цю конфігурацію з менш привабливого, але, на мою думку, більш реалістичного й політичного погляду. Ми можемо справедливо захоплюватися матеріалом і виконанням творів, скажімо, Рушді як частини значущого явища в рамках англомовної літератури, але треба водночас пам’ятати, що вони захаращені політикою, що естетично цінні твори можуть бути частиною загрозливої, насильницької або глибоко антилітературної й антиінтелектуальної формації. {430} До появи 1988 року «Сатанинських віршів» Рушді вже був проблематичною постаттю для англійців через його есе та попередні романи. Для багатьох індійців і пакистанців в Англії та Південній Азії він був не просто славетним письменником, яким вони гордилися, а й захисником прав імміґрантів та безжальним критиком ностальґійних імперіалістів. Після фетви його статус різко змінився і для багатьох колишніх шанувальників він став проклятим. Історія Рушді, котрий спровокував ісламський фундаменталізм, хоча до того був мало не чільним речником індійського ісламу, свідчить про тісне сполучення мистецтва й політики, яке може ставати вибухонебезпечним.

«Не існує документа цивілізації, який не був би одночасно документом варварства», — казав Вальтер Беньямін. Саме в цих тіньових зв’язках слід шукати сьогоднішні політичні й культурні вузлові кризи, які нас цікавлять. Вони впливають на нашу індивідуальну й колективну критичну творчість не менше, ніж герменевтична й утопічна інтерпретаційна праця, яка приємніша для нас, коли ми читаємо, обговорюємо й роздумуємо про цінні літературні тексти.

Дозвольте мені дещо конкретизувати. Кордони перетинають і намагаються акультуруватися в нових середовищах не лише стомлені, виснажені й виселені біженці, — те саме робить гігантська система мас-медіа, всюдисуща, яка може добутися куди завгодно і осідає майже повсюди. Я вже казав, що Герберт Шиллер і Арман Маттелар допомогли нам усвідомити панування жменьки мультинаціональних корпорацій, які займаються виробництвом і розповсюдженням журналістських репрезентацій. Останнє дослідження Шиллера «Корпорація „Культура“» розповідає, як так сталося, що не тільки новинне мовлення, а всі підрозділи культури захопило й умістило дедалі розмашистіше, але вузьке коло приватних корпорацій [32].

Це тягне за собою низку наслідків. По-перше, міжнародна медіа-система здійснила в реальності те, що ідеалістичні або ідеологічно інспіровані уявлення про колективності — уявлені спільноти — намірялися зробити. Коли, наприклад, ми говоримо чи досліджуємо щось, що називаємо літературою [Британської] Співдружності або світовою англомовною літературою, насправді ми робимо ці зусилля на уявному рівні. Скажімо, в обговореннях магічного реалізму в карибському й африканському {431} романі можуть зринати посилання або в кращому разі окреслення контурів «постмодерного» чи національного поля, яке ці твори об’єднує. Хоча ми знаємо, що самі твори, їхні автори й читачі специфічні для локальних обставин і сформульовані в них, а ці обставини корисно розрізняти, аналізуючи неоднакові умови сприйняття в Лондоні або Нью-Йорку, з одного боку, і на периферії — з іншого. Порівняно з функціонуванням чотирьох провідних західних новинних агентств, способом, у який міжнародні англомовні тележурналісти відбирають, збирають і повертають в ефір візуальні образи з усього світу, або ж способом, у який голівудські телесеріали на зразок «Золотого дна» чи «Я кохаю Люсі» не втрачають своїх позицій навіть під час громадянської війни в Лівані, наші критичні зусилля видаються непомітними й примітивними, адже медіа — це не просто повністю інтеґрована практична мережа, а й ефективний спосіб артикуляції, який пов’язує світ воєдино.

Ця світова система, що формулює й виробляє культуру, економіку та політичну владу разом із їхніми військовими й демографічними коефіцієнтами, має інституціоналізовану тенденцію виробляти «неозорі» транснаціональні образи, які тепер переорієнтовують міжнародний соціальний дискурс і процес. Давайте візьмемо за приклад виникнення «тероризму» й «фундаменталізму» як двох засадничих термінів 1980-х років. У цьому сенсі ви навряд чи зможете в публічному просторі, створеному міжнародним дискурсом, аналізувати політичні конфлікти між сунітами й шиїтами, курдами й іракцями, тамілами й сингальцями або сикхами й індусами — цей список довгий — і при цьому, кінець кінцем, не вдатися до категорій та образів «тероризму» й «фундаменталізму», які цілковито походять від інтересів та інтелектуальних фабрик метрополійних центрів на зразок Вашинґтона й Лондона. Це страхітливі образи, яким бракує упізнаваного змісту й означення, однак вони наділяють моральною владою і схваленням будь-кого, хто ними користується, станом моральної оборони й криміналізацією — будь-кого, кого вони позначають. Ці дві гігантські редукції мобілізовували армії і призводили до розсіювання спільнот. Ні офіційна реакція Ірану на роман Рушді, ні неофіційне схвалення роману ісламськими спільнотами на Заході, ні публічні чи приватні вираження гніву на Заході проти фетви не можна збагнути, на мою {432} думку, якщо не враховувати всезагальну логіку та хвилинні вираження й реакції, пущені в рух пригнітливою системою, яку я намагався описати.

Отож виходить так, що у досить відкритому середовищі читацьких спільнот, зацікавлених, наприклад, у новонароджуваній постколоніальній англомовній або франкомовній літературі, засадничими конфігураціями керують і їх контролюють не процеси герменевтичного розслідування, співчутлива й літературна інтуїція або ж компетентне прочитання, а набагато грубіші й інструментальніші процеси, мета яких — мобілізувати згоду, викорінити незгоду і сприяти майже буквально сліпому патріотизмові. Такими засобами забезпечується керованість величезних мас людей, мас, чиї руйнівні прагнення демократії та вираження тримаються під контролем (або присипляються) у масових суспільствах, звісно, у західних так само.

Жахи й страхи, навіяні неозорими образами «тероризму» й «фундаменталізму» (назвемо їх персонажами інтернаціональної або транснаціональної системи образів, сповненої чужоземних дияволів), прискорюють підпорядкування індивіда чинним панівним нормам. Це справедливо і щодо нових постколоніальних суспільств, і щодо Заходу загалом та Сполучених Штатів зокрема. Щоб успішно протистояти ненормальності й екстремізму, закоріненим у тероризмі й фундаменталізмі, — і в моєму прикладі зовсім мала частка пародії, — треба також заохочувати поміркованість, раціональність і центральність виконавчої влади у невиразно позначеному «західному» (в інших випадках — локальному й патріотично прийнятому) етосі. Іронія в тому, що замість наділяти західний етос довір’ям і безпечною «нормальністю», які для нас невіддільні від привілеїв і порядності, ця динаміка сповнює «нас» праведним обуренням і настороженістю, після якої на «інших» починають, врешті-решт, дивитися як на ворогів, схиблених на руйнуванні нашої цивілізації та трибу життя.

Це тільки нарис того, як зразки примусової ортодоксальності і самозвеличування далі підсилюють панування бездумної згоди і незаперечної доктрини. В міру свого повільного вдосконалення і повторення вони, на жаль, з аналогічною неминучістю наражаються на відсіч з боку позначених ворогів. Так мусульмани, африканці, індійці або японці своїми власними {433} ідіомами і зі своїх власних загрожених місцевостей нападають на Захід, американізацію або імперіалізм, не надто переймаючись деталями, критичною диференціацією, розрізненням та відмінностями, як і Захід щодо них. Те саме стосується американців, для яких патріотизм поступається значенням тільки перед набожністю. Це, зрештою, безглузда динаміка. Хай які цілі стоять за «пограничними війнами», вони призводять до зубожіння. Людина повинна приєднатися до однієї зі споконвічних або усталених груп, прийняти нижчий статус як підлеглий Інший або ж битися до смерті.

У цих пограничних війнах виражаються есенціалізації: африканізація африканця, орієнталізація жителів Сходу, вестернізація жителів Заходу, американізація американців на невизначений час і без альтернатив (адже африканська, орієнтальна, західна сутності можуть бути тільки сутностями) — зразок, який зберігся з доби класичного імперіалізму та його систем. Що ж протистоїть йому? На один явний приклад указав Іммануїл Валлерстайн, назвавши його антисистемними рухами, які зринули як наслідки історичного капіталізму [33]. Останнім часом було досить випадків таких запізнілих рухів, щоби підбадьорити навіть непохитного песиміста: демократичні рухи з усіх кінців соціалістичного спектру, палестинська інтифада, різноманітні соціальні, екологічні й культурні рухи, розсіяні по Північній та Південній Америках, жіночий рух. Утім, для цих рухів нелегко цікавитися світом поза їхніми кордонами або ж мати змогу й свободу узагальнювати щодо цього світу. Якщо ви належите до філіппінського, палестинського або бразильського опозиційного руху, вам доведеться мати справу з тактичними й логістичними потребами щоденної боротьби. Та я все ж таки гадаю, що зусилля цього типу розвивають якщо не загальну теорію, то загальну дискурсивну готовність або ж, територіальною мовою, засадничу мапу світу. Імовірно, можна говорити про цю невловиму опозиційну атмосферу та її новостворені стратегії як міжнародну контрартикуляцію.

Який новий або новіший різновид інтелектуальної та культурної політики передбачає цей інтернаціоналізм? [34] Які важливі перетворення й видозміни мають статися з нашими традиційно й європоцентрично означеними уявленнями про автора, інтелектуала і критика? Англійська й французька — світові {434} мови, а логіка кордонів і войовничих сутностей тотальна. Відтак нам треба починати з визнання того, що мапа світу не має божественно або догматично ухвалених просторів, сутностей і привілеїв. Та попри це, ми можемо говорити про секулярний простір, гуманно вибудувані й взаємозалежні історії, які фундаментально пізнавані, хоча й не через великі теорії або системні тоталізації. На сторінках цієї книжки я постійно говорив, що людський досвід досить тонко витканий, щільний і доступний, аби не виникало потреби в позаісторичних або позамирських агентствах для його висвітлення чи пояснення. Я веду мову про спосіб розглядати наш світ як такий, що надається для розслідування й вивідування без магічних ключів, спеціальних жарґонів і знарядь, закулісних практик.

Нам потрібна відмінна й новаторська парадигма для гуманітарного дослідження. Науковці можуть відверто долучатися до політики й поточних інтересів — з відкритими очима, безжальною аналітичною енерґією та порядними соціальними цінностями, які притаманні тим, хто переймається не виживанням феоду своєї дисципліни або гільдії чи маніпулятивної ідентичності на зразок «Індії» або «Америки», а покращенням і ненасильницьким поступом життя в спільноті, яка бореться за існування серед інших спільнот. Не варто применшувати винахідливість розкопок, необхідних у цій діяльності. Не треба шукати унікально самобутні сутності, щоб відродити їх або поставити на п’єдестал бездоганної репутації. Скажімо, індійська історія в «Студіях підлеглості» розглядається як неперервне змагання між класами та їхніми конкурентними епістемологіями. Так само «англійськість» не має пріоритету перед історією для дописувачів тритомного збірника «Патріотизм» за редакцією Рафаеля Семюеля, як і «аттична цивілізація» в Берналовій «Чорній Афіні» слугує не тільки аісторичною моделлю вищої цивілізації.

В основі цих праць лежить думка про те, що ортодоксальні, авторитарно національні й інституційні версії історії мають принципову схильність заморожувати умовні й спірні версії історії в офіційні ідентичності. Офіційна версія британської історії, втілена, скажімо, в дурбарах, влаштованих індійським віце-королем на честь королеви Вікторії 1876 року, вдавала, що британське правління в Індії має міфічну довговічність. {435} Ті церемонії використали традиції індійської служби, шанобливості й підпорядкування, щоб створити образ трансісторичної ідентичності цілого континенту, загнаного у стан догідливості перед образом Британії, чия власна сконструйована ідентичність полягала в тому, що вона завжди правила і повинна правити як на морях, так і в Індії [35]. Якщо ці офіційні версії історії роблять свою справу заради ідентичнісних авторитетів (удаючись до термінології Адорно) — халіфату, держави, правовірного духовенства, істеблішменту, — то розчаклування, дискусії і систематичні скептичні розслідування в новаторських працях, які я цитував, піддають ці комбіновані, гібридні ідентичності зворотній діалектиці, яка розкладає їх на різноманітні конструктивні компоненти. Набагато більше за стабільну ідентичність, яку тримають на плаву в офіційному дискурсі, важить виклична сила інтерпретативного методу, що його матеріалом виступають несумірні, але взаємопереплетені і взаємозалежні, а понад усе — взаємонакладні потоки історичного досвіду.

Величний і сміливий приклад цієї сили можна бачити в інтерпретаціях арабської літературної й культурної традиції, які ініціював нинішній чільний арабський поет Адоніс (псевдонім Алі Ахмеда Саїда) ²²³. Після публікації трьох томів «Застою і перетворення» між 1974 і 1978 роками він став мало не одиноким воїном у полі, який кинув виклик живучості закостенілої, закутої в традицію арабської спадщини, що угрузла не просто в минулому, а в ригідних і авторитарних перепрочитаннях того минулого. Мета цих перепрочитань, стверджував він, — утримувати арабів він справжньої зустрічі з модерністю (al-hadatha).

²²³ Укр. переклади Адоніса див.: Саїд (Адоніс), Алі Ахмад. Кохання: [Вірш] / Пер. Володимир Коломієць [за підрядником Юрія Кочубея] // Всесвіт. 1970. — №6.

У книжці про арабську поетику Адоніс пов’язує дослівні негнучкі прочитання великої арабської поезії з Правителем, тоді як образне прочитання виявляє, що в серці класичної традиції — і навіть у Корані — існує підривна й супротивна течія, яка протидіє явній ортодоксії, проголошеній тимчасовими авторитетами. Він демонструє, як верховенство закону в арабському світі відділяє владу від критики, а традицію — від нововведення, тим самим приковуючи історію до вичерпного коду нескінченно {436} повторюваних прецедентів. Цій системі він протиставляє розчинну силу критичної модерності:

Ті, хто перебуває при владі, позначають кожного, хто не мислить відповідно до культури халіфату, „новаторами“ (ahl al-ihdath), вилучаючи їх за допомогою цього обвинувачення в єресі з їхньої ісламської приналежності. Це пояснює, чому терміни ihdath (модерність) та muhdath (модерний, новий), використовувані на позначення поезії, яка порушує стародавні поетичні принципи, первісно прийшли з релігійної лексики. Згодом ми бачимо, як модерне в поезії починає ввижатися панівній еліті політичною й інтелектуальною атакою на культуру їхнього режиму і запереченням ідеалізованих стародавніх стандартів та як, отже, в арабському житті поетичне завжди було перемішане з політичним і релігійним, що має місце і в наші дні [36].

Хоча творчість Адоніса та його колеґ із журналу «Mawaqif» ²²⁴ маловідома поза арабським світом, її можна вважати частиною набагато ширшої міжнародної конфігурації, до якої входять письменники групи «Філд Дей» в Ірландії, група «Студій підлеглості» в Індії, більшість письменників-дисидентів у Східній Європі та багато карибських інтелектуалів і митців, доробок яких бере початок від С. Л. Р. Джеймса (Вілсон Гарріс, Джордж Леммінґ, Ерік Вільямс, Дерек Волкотт, Едвард Бретуейт, ранній В. С. Найпол). На думку всіх цих письменників та рухів, кліше й патріотичні ідеалізації офіційної історії можуть бути розкладені разом із їхньою спадщиною інтелектуального поневолення та захисних взаємних обвинувачень. Як сказав в ірландському випадку Шеймас Дін, «міф про ірландськість, уявлення про ірландську нереальність, уявлення, що супроводжували ірландське красномовство, — всі вони були політичними темами, на яких вибуяла література з XIX ст., коли була винайдена ідея національного характеру» [37]. Отож робота, яка чекає на культурного інтелектуала, — не приймати ідентичнісну політику за даність, а продемонструвати, як конструюються репрезентації, з якою метою, ким і з яких компонентів.

²²⁴ Позиції (араб.).

Це аж ніяк не легко. Неспокійна настороженість закралася в самообраз Америки, особливо в його представлення свого національного минулого. Кожне суспільство й офіційна традиція {437} захищаються від втручань у свої санкціоновані наративи. З часом ці наративи набувають заледве не теологічного статусу — з героями-засновниками, виплеканими ідеями й цінностями, національними алегоріями, які мають неоцінимий ефект у культурному й політичному житті. Два з цих елементів — Америка як зачинательське суспільство та американське політичне життя як пряме відображення демократичних практик — останнім часом стали об’єктом прискіпливого вивчення, яке викликало невдоволене роздратування. В обох випадках самі інтелектуали докладали інтелектуальних зусиль, щоби прийняти критичні погляди, хоча це було зовсім несерйозно й недовго. Вони радше, як телеведучі, котрі засвоюють норми влади, засвоїли норми офіційної самоідентичності.

Згадаймо виставку «Захід як Америка» 1991 року в Національному музеї американського мистецтва. Ця галерея — частина Смітсоніанського інституту, почасти утримувана федеральним урядом. На виставці завоювання Заходу і його подальше входження до складу Сполучених Штатів було представлене як героїчний меліористичний наратив, який приховував, романтизував або просто усував багатогранну правду про дійсний процес завоювання, про винищення корінних американців і природного середовища. Поруч з американськими картинами XIX ст. із зображеннями індіанця — благородного, гордого, замисленого містилися супровідні тексти, які розповідали про деґрадацію корінного американця в руках білої людини. Такі «деконструкції» викликали гнів у членів Конґресу, навіть якщо вони не бачили самої виставки: вони зійшлися на думці, що її непатріотичний і неамериканський ухил не годиться демонструвати, особливо у федеральній інституції. Професори, телемудреці й журналісти нападалися на те, що їм здалося згубним наклепом на «унікальність» Сполучених Штатів, яка, за словами дописувача газети «Washington Post», полягає в «надіях та оптимізмові заснування країни, перспективах її щедрості, упертих зусиллях її уряду» [38]. Було тільки кілька відхилень від цієї позиції. Зокрема, Роберт Г’юз написав у журналі «Time» (31 травня 1991 p.), що мистецтво втілило «міф про заснування у фарбі й камені».

Той факт, що ця дивна суміш винайдення, історії та самозвеличення проникла в розповідь про національне походження, так само як в усі інші, був скерований напівофіційним {438} консенсусом відкидати все, що не гоже для Америки. Парадоксально, але Сполучені Штати як імміґрантське суспільство, утворене з багатьох культур, має винятково поліційний дискурс, який занепокоєний радше зображенням бездоганності своєї країни і більше згуртований навколо одинокого броньованого провідного наративу про невинний тріумф. Ці зусилля зберігати речі простими й добрими відривають країну від її стосунків з іншими суспільствами й народами, тим самим підкріплюючи її віддаленість і замкненість.

Ще один надзвичайний випадок — суперечка навколо досить некоректного фільму Олівера Стоуна «Дж. Ф. К.», який вийшов на екрани 1991 року. В основі його лежить припущення, що вбивство Кеннеді було змовницьки сплановане американцями, які не схвалювали його бажання припинити війну у В’єтнамі. Навіть беручи до уваги, що фільм непослідовний і безладний, а головним мотивом знімати для Стоуна була його комерційність, усе одно дивно, чому так багато неофіційних агенцій культурного авторитету — газети з доброю репутацією, історики з істеблішменту, політики — вважали своїм обов’язком критикувати фільм? Для неамериканця не складає особливих зусиль визнати для початку, що більшість, а то й усі політичні убивства є результатами змов, бо вже так у світі повелося. Але хори американських мудреців марнують цілі тонни паперу, щоб спростувати, ніби змови бувають у Сполучених Штатах, адже «ми» представляємо новий, кращий і невинніший світ. Водночас маємо щедрі докази офіційних американських змов і замахів на санкціонованих «чужоземних дияволів» (Кастро ²²⁵, Каддафі ²²⁶, Саддама Хусейна і так далі). Однак зв’язку між цим ніхто не проводить, а застереження залишаються невисловленими.

²²⁵ З метою повалити режим Кастро в часи президента Кеннеді готували операцію «Мангуст», яка передбачала різні способи позбутися незручного кубинського лідера: від уторгнення спеціального загону до отруєння.

²²⁶ З моменту приходу Каддафі до влади (1969) між Лівією і Сполученими Штатами розгорівся конфлікт за контроль у країні над нафтовидобувною промисловістю, яку Каддафі хотів націоналізувати. Цей конфлікт спровокував ворожість між двома урядами, яку підживлювали також звинувачення у тероризмі й протистояння в палестинсько-ізраїльському конфлікті. Адміністрація Рональда Рейґана готувала плани усунення Каддафі від влади, а 1985 року виробила план операції «Квітка». {439}

З усього цього випливає ціла вервечка висновків. Якщо головна, найофіційніша, дійова і примусова ідентичність — це ідентичність держави з її кордонами, звичаями, правлячими партіями й авторитетами, офіційними наративами та образами і якщо інтелектуали вважають, що ця ідентичність вимагає постійної критики й аналізу, то виходить, що й інші, так само сконструйовані ідентичності потребують аналогічного розслідування й вивідування. Освіта тих із нас, хто цікавився літературою й культурними студіями, була здебільшого організована під різноманітними рубриками: «творчий письменник», «самодостатній і автономний художній твір», «національна література», «окремі жанри», — які перетворилися мало не на фетиші. Сьогодні було б ідіотизмом стверджувати, що не існує окремих письменників і творів, що французька, японська і британська літератури — це не окремі явища або що Мільтон, Таґор і Алехо Карпентьєр — тільки трохи відмінні варіації на ту саму тему. Я не стверджую, що есе про «Великі сподівання» і сам роман Діккенса «Великі сподівання» — це одне й те саме. Однак я стверджую, що «ідентичність» не передбачає онтологічно заданої і навіки детермінованої незмінності, унікальності, необоротного характеру або привілейованого статусу як чогось тотального й повного в собі і для себе. Я волію тлумачити роман як вибір одного способу письма серед багатьох інших, письменницьку діяльність — як одного соціального способу поміж кількох, а категорії літератури — як щось, покликане служити багатьом земним цілям, зокрема і, либонь, переважно естетичним. Отже, у фокусі дестабілізуючої й дослідної уваги тих, чиї праці активно протистоять державам і кордонам, має бути, наприклад, таке: як твір мистецтва починається як твір, починається з політичної, соціальної та культурної ситуації і починається, щоб зробити певні речі, а не якісь інші.

Новочасна історія літературознавства тісно переплетена з розвитком культурного націоналізму, метою якого було спершу розпізнати національний канон, а потім уберегти його священність, авторитет і естетичну автономію. Навіть у дискусіях про культуру загалом, які, здавалося, піднімалися над національними відмінностями з поваги до універсальної сфери, продовжували триматися ієрархій та етнічних пріоритетів (наприклад, між європейцями й неєвропейцями). Це однаково справедливо {440} щодо Метью Арнольда і культурних та філологічних критиків XX ст., яких я глибоко поважаю — Авербаха, Адорно, Шпітцера й Блекмура. Для всіх них культура була єдиною культурою. Загрози для неї були переважно внутрішніми (з-поміж сучасних такими були фашизм і комунізм), а те, що вони боронили, було європейським буржуазним гуманізмом. На сьогодні не вижили ні етос, ні ретельна підготовка, потрібні для створення цієї bildung ²²⁷, ні надзвичайна дисципліна, хоча вряди-годи можна почути слова захоплення й ретроспективного учнівства, однак жодна праця нашого часу не сягає рівня «Мімезису». Замість європейського буржуазного гуманізму головним засновком став нині осад націоналізму (з його різноманітними похідними авторитетами) у спілці з професіоналізмом, який ділить науковий матеріал на галузі, підрозділи, спеціальності, акредитації тощо. Вижила доктрина естетичної автономії була зведена до формалізму, пов’язаного з тим чи тим науковим методом структуралізмом, деконструкцією і т. д.

²²⁷ Ученість, освіта, виховання (нім.).

Побіжний погляд на нові академічні галузі, які постали після Другої світової війни й особливо внаслідок неєвропейської націоналістичної боротьби, виявляє відмінну топографію і відмінний набір імперативів. З одного боку, всі дослідники й викладачі неєвропейських літератур сьогодні від самого початку мусять ураховувати політичний вимір того, що вони вивчають. Неможливо уникнути дискусій про рабство, колоніалізм і расизм у будь-якому серйозному дослідженні сучасної індійської, африканської, латино- й північноамериканської, арабської, карибської літератур та літератури Співдружності. Так само інтелектуально безвідповідальним було б обговорювати їх, не зауваживши надзвичайно складних обставин їхнього творення чи то в постколоніальних суспільствах, чи то як марґіналізованих і/або поневолених підданців, зведених до третьорядних ніш у навчальних програмах метрополійних центрів. Для них немає також можливості сховатися за позитивізмом або емпіризмом і безцеремонно «домагатися» теоретичного знаряддя. З іншого боку, помилково стверджувати, що «інші» неєвропейські літератури, які мають очевидніші земні зв’язки з владою й політикою, не можуть вивчатися «поважно»: наче вони в дійсності {441} такі самі високі, автономні, естетично незалежні й адекватні потребам, як західні літератури в традиційному представленні. Поняття про чорну шкіру за білою маскою не більш помічне й гідне поваги в літературних студіях, ніж у політиці. Суперницьке імітування та мімікрія далеко не заведуть.

Контамінація — хибний термін для опису цього, але він дає певне уявлення про літературу і навіть усю культуру як гібридні (в тому комплексному сенсі, яким наділяв це слово Гомі Бгабга [39]) й захаращені тим, що звично розглядають як зовнішні елементи, або переплутані й взаємонакладні з ним — це спадає мені на думку як саме та суттєва ідея для революційних реалій сьогодення, через яку змагання секулярного світу настільки провокаційно насичують тексти, які ми читаємо й пишемо. Ми більше не можемо дозволяти собі концепції історії з наголосом на лінійному розвиткові або геґельянській трансцендентності, так само як не можемо приймати географічні або територіальні припущення, які приписують центральну роль атлантичному світові, а роль природженої і навіть злодійської периферії — незахідним реґіонам. Якщо конфігурації на зразок «англомовна література» або «світова література» мають хоч якесь значення взагалі, то тільки завдяки тому, що сьогодні своїм існуванням і справдешністю вони свідчать про змагання й неперервну боротьбу, на основі яких вони виникли як тексти і як історичні досвіди, та завдяки тому, що вони кидають такий рішучий виклик націоналістичним основам компонування й вивчення літератури, шляхетним незалежності й байдужості, звичним для розгляду метрополійних західних літератур.

Як тільки ми приймаємо справжню конфігурацію літературних досвідів, взаємонакладних і взаємозалежних, попри національні кордони й вимушено визнані національні автономії, історія й географія видозмінюються у нові мапи, нові й не такі стабільні сутності, у нові види зв’язків. Вигнання, зовсім не будучи долею забутих бідолах, які переживають конфіскацію й експатріацію, стане чимось ближчим до норми — досвідом перетинання кордонів та картографування нових територій із відвертою зневагою до канонічних обгороджувань, хай би скільки смутку й шкоди цього досвіду довелося пізнати й занотувати. Щойно змінені моделі й типи наштовхуватимуться на старіші. Читачів і авторів літератури, яка теж утрачає свої вічні форми {442} і приймає свідоцтва, перегляди, записи постколоніального досвіду аж до підпільного життя, оповідей рабів, жіночої літератури і в’язниці, вже не треба буде прив’язувати до образу ізольованого поета або науковця — твердого, сталого у своїй національній ідентичності, класовій, ґендерній чи професійній приналежності. Можна мислити й переживати разом із Жене в Палестині або Алжирі, з Тайїбом Саліхом як чорним африканцем у Лондоні, з Джамейкою Кінкейд у білому світі, з Рушді в Індії та Британії і так далі.

Нам слід розширити обрії, супроти яких питання як і що читати або писати порушуються й отримують відповіді. Повторюючи ремарку Еріха Авербаха в одному з його останніх есе, наш філологічний дім — це цілий світ, а не якась нація чи навіть окремий письменник. Це означає, що ми, професійні дослідники літератури, повинні враховувати тут цілу низку пов’язаних питань, ризикуючи потрапити в немилість і бути звинуваченими в мегаломанії. Адже в епоху мас-медіа і того, що я назвав «виробництвом згоди», було би по-панґлосівськи ²²⁸ думати, ніби ретельне прочитання кількох творів мистецтва, які вважаються значущими з гуманістичного, професійного і естетичного поглядів, — всього-на-всього приватна діяльність із ледь помітними публічними наслідками. Тексти, як той Протей, — багатоликі речі, вони прив’язані до обставин і політики, вони бувають великі й малі, і це вимагає уваги й критики. Звичайно, ніхто не спроможний охопити все, так само як жодна теорія не здатна пояснити або висвітлити зв’язки між текстами й суспільствами. Однак читання і писання текстів ніколи не буває нейтральною діяльністю: у ній заховані інтереси, влада, пристрасті, задоволення, хай би яким естетичним або розважальним видавався твір.

²²⁸ Панґлос — персонаж філософської повісті Вольтера «Кандид», утілення надмірного і безпідставного оптимізму. Його прототипом був філософ Ґотфрід Лейбніц.

Медіа, політекономія, масові інститути, словом, сліди секулярної влади і вплив держави — всі вони є частинами того, що ми називаємо літературою. Як справедливо те, що ми не можемо читати літературу, писану чоловіками, не прочитавши літературу, створену жінками, — настільки видозмінилися обриси літератури, точно так само справедливо й те, що ми не можемо {443} братися за літературу периферії, не торкнувшись літератури метрополійних центрів.

Замість часткового аналізу, який пропонують різноманітні національні або послідовні теоретичні школи, я підказав контрапунктні напрями ґлобального аналізу. У ній тексти й мирські інститути розглядаються в їхній співпраці; у ній лондонські автори Діккенс і Теккерей прочитуються також як письменники, чий історичний досвід наповнений колоніальними подіями в Індії й Австралії, про які вони добре знали; у ній література однієї держави переплутана з літературою інших. Сепаратистська й тубільницька ініціативи здаються мені вичерпаними. Екологія нового й розширеного значення літератури не може бути прикріпленою до тільки однієї сутності або до абстрактної ідеї однієї речі. До того ж наш ґлобальний контрапунктний аналіз має моделюватися не (як ранні поняття порівняльного літературознавства) за зразком симфонії, а радше за зразком атонального ансамблю. Нам слід брати до уваги всі різновиди просторових або географічних і риторичних практик: інтонацій, меж, тисків, утручань, залучень, заборон — усі вони проливають світло на складну й нерівномірну топографію. Виконаний талановитим критиком інтуїтивний синтез того типу, який підказала герменевтична або філологічна інтерпретація (прототипом котрої був Дільтей), усе ще в ціні, хоча й пригнічує мене як болісне нагадування про безхмарніші, ніж наші, часи.

Це знову повертає нас до питання про політику. Жодна країна не вільна від дебатів про те, що слід читати, викладати або писати. Я часто заздрив американським теоретикам, для яких радикальний скептицизм або поштивий реверанс перед статус-кво — чинні альтернативи. Для мене це не так, може тому, що моя власна історія й ситуація не дозволяють мені такої розкоші. Проте я переконаний, що одна література справді гарна, а інша погана, і залишаюся, як і всі, консерватором, коли справа доходить до якщо не рятівної цінності читання класики замість витріщатися в екран телевізора, то до потенційного зростання власної чутливості й свідомості за рахунок цього, за рахунок вправ для розуму. Гадаю, ця проблема опускається до нашої банальної і прозаїчної буденної діяльності, до того, що ми робимо як читачі й письменники, де не допоможуть ні професіоналізм і патріотизм, ні очікування на апокаліптичну зміну. Я й далі наполягаю на {444} поверненні — спрощено й ідеалістично — до уявлення про протистояння насильницькому пануванню і його пом’якшення; про перетворення теперішнього, намагаючись раціонально й аналітично полегшити окремі його тягарі; про вміщення творів різних літератур у спільний контекст із посиланнями один на одного та на їхні історичні способи буття. Я говорю про те, що в цих конфігураціях і на основі тих змін, які відбуваються навколо нас, читачі й письменники стають тепер фактично секулярними, тобто мирськими інтелектуалами з архівними, виражальними, інтерпретаційними й моральними обов’язками цієї ролі.

Для американських інтелектуалів на кону стоїть набагато більше. Ми сформовані своєю країною, а вона присутня майже скрізь у ґлобальних масштабах. Існує одна проблема, порушена в протистоянні, скажімо, Пола Кеннеді, який у своїй книжці стверджує, що всі великі імперії зрештою занепадають, бо надміру розширюють себе [40], та Джозефа Ная, який у новій передмові до «Приречених бути на чолі» переутверджує американську імперську претензію бути номер один, особливо після війни у Затоці. Факти на боці Кеннеді, однак Най достатньо кмітливий, аби розуміти, що «головною проблемою для могутності Сполучених Штатів у XXI сторіччі будуть не виклики їхній гегемонії, а виклики транснаціональної взаємозалежності» [41]. Втім, підсумовує він, «Сполучені Штати залишаються найбільшою і найбагатшою державою з незрівнянними можливостями надавати обрисів майбутньому. А в демократії вибір належить народові» [42]. Але питання полягає в тому, чи має «народ» прямий доступ до влади? Або чи настільки організовані й культурно опрацьовані представлення цієї влади, щоби вимагати окремого аналізу?

Говорити про невблаганну товаризацію і спеціалізацію в цьому світі означає, на мою думку, почати формулювати такий аналіз, адже американський культ експертності й професіоналізму, які панують у культурному дискурсі, та гіпертрофія візії й волі зайшли занадто далеко. Мало коли в історії людства бували такі масовані втручання сили й ідей з однієї культури до іншої, як це має місце сьогодні — з Америки в решту світу (Най правий у цьому сенсі), і я повернуся до цього питання трохи згодом. Але правда й те, що загалом ми рідко коли бували настільки роздробленими, ослабленими й позбавленими розуміння того, що ж є нашою справдешньою (на противагу утвердженій) {445} культурною ідентичністю. Фантастичний вибух спеціалізованого й відрубного знання — це частковий докір: афроцентризм, європоцентризм, окциденталізм, фемінізм, марксизм, деконструкціонізм тощо. Ці школи знесилюють і виснажують те, що було наснажного й цікавого в первісних осяяннях. І це, своєю чергою, прочистило шлях для санкціонованої риторики національної культурної мети. Вона чудово втілена в таких документах, як дослідження за дорученням Фонду Рокфеллера «Гуманітарні науки в американському житті» [43] або, новіше й політизованіше, в різноманітних закидах колишнього секретаря освіти (і колишнього голови Національної пожертви для гуманітарних дисциплін) Вільяма Беннетта. У своїй книжці «Повернути спадщину» він промовляв не просто як кабінетний чиновник з адміністрації Рейґана, а як самопризначений речник Заходу, своєрідний Голова Вільного Світу. До нього приєдналися Аллан Блум і його послідовники — інтелектуали, котрі вважали появу в академічному світі жінок, афроамериканців, ґеїв і корінних американців, що всі вони говорили мовою справжнього мультикультуралізму і нового знання, варварською загрозою для «Західної Цивілізації».

Про що ж говорить нам подібна балаканина про «стан культури»? Просто, що гуманітарні науки важливі, центральні, традиційні, надихають. Блум хоче, щоб ми читали тільки жменьку грецьких і просвітницьких філософів, відповідно до його теорії, за якою вища освіта в Сполучених Штатах має бути для «еліти». Беннетт доходить до того, що стверджує: аби «мати» гуманітарні дисципліни, ми повинні «повернути» наші традиції (займенники в множині і наголоси на присвоєнні дуже важливі) через двадцять або близько того основних текстів. Якщо від кожного студента вимагати прочитати Гомера, Шекспіра, Біблію та Джефферсона, ми досягнемо повного розуміння національної мети. В основі цих епігонських імітацій напучувань Метью Арнольда про значущість культури лежить соціальний авторитет патріотизму й укріплення ідентичності, що їх приносить нам «наша» культура. З їх допомогою ми можемо зухвало й самовпевнено йти назустріч світові. У тріумфалістській прокламації Френсіса Фукуями «ми», американці, розглядаємо себе як реалізаторів кінця історії.

Подібні пропозиції — вкрай різке спрощення всього того, що ми дізналися про культуру: її продуктивність, розмаїття {446} компонентів, критичні й часом суперечливі зусилля, радикально антитетичні характеристики і понад усе — про її багату поцейбічність і співучасть в імперському завоюванні та визволенні. Нам говорять, що культурне й гуманітарне дослідження — це відновлення юдео-християнської або західної спадщини, вільної від корінної американської культури (яку юдео-християнська традиція в її ранніх американських утіленнях прирекла на винищення) і від пригод цієї традиції у незахідному світі.

А все-таки мультикультурні дисципліни знайшли гостинну гавань у сучасній американській академії, і це історичний факт надзвичайного значення, який був мішенню для Вільяма Беннетта, для Дінеша Д’Сузи, Роджера Кімболла й Елвіна Кернана. Ми натомість припускаємо, що леґітимна концепція секулярної місії сучасного університету (як її описав Елвін Ґоулднер) — слугувати місцем, де розмаїття й суперечність співіснують з утвердженими догмами й канонічними доктринами. Тепер її спростовує новий консервативний догматизм, який оголошує «політичну коректність» своїм ворогом. Неоконсерватори вважають, що, допускаючи марксизм, структуралізм, фемінізм і третьосвітні студії в навчальні програми (а перед тим — ціле покоління науковців-біженців), американський університет саботував основи свого гаданого авторитету і тепер ним керує бланкістська кліка нетолерантних ідеологів, які його «контролюють».

Іронія в тому, що в університетській практиці було звичним давати місця оспорюванням культурної теорії, аби певною мірою нейтралізувати їх, закріплюючи за ними статус академічних субспеціальностей. Отож тепер ми маємо курйозне видовище з викладачів, які розповідають теорії, цілковито витіснені (висмикнуті — краще слово) зі своїх контекстів, в іншому місці я назвав цей феномен «мандрівною теорією» [44]. На різних факультетах, серед яких література, філософія й історія, теорію викладають так, щоб студенти подумали, наче він/вона може стати марксистом, феміністом, афроцентристом або деконструкціоністом із майже такими самими зусиллями і зобов’язаннями, що й при виборі страв у меню. Над і поза цією тривіалізацією існує сталий і міцніший культ професійної експертності, головний ідеологічний акцент якого вимагає, щоб соціальні, політичні й класові зобов’язання у наукових дисциплінах відступали в тінь. Тобто, якщо ви професійний науковець у галузі {447} літератури або культурної критики, всі ваші причетності до реального світу мусять підкорятися вашій професійній діяльності в цих галузях. До того ж ви несете відповідальність не стільки перед аудиторією у вашій спільноті або суспільстві, як перед вашою корпоративною гільдією колеґ-експертів, вашим факультетом, вашою дисципліною і заради них. У такому самому дусі і за таким самим законом ті, чия робота — «міжнародні відносини» або «слов’янські чи близькосхідні студії», дбають тільки про свій предмет і тримаються на відстані від вашого. Відтак ваші можливості продавати, маркетувати, розкручувати й запаковувати своє експертне знання — від університету до університету, від видавця до видавця, від ринку до ринку — захищені, його вартість збережена, а ваша компетентність підвищена. Роберт Мак-Кофі написав цікаве дослідження про те, як цей процес розгортається в галузі міжнародних відносин, назва книжки говорить за себе — «Міжнародні студії й академічне підприємство: один розділ з обгороджування американської науки» [45].

Я не обговорюю зараз усі культурні практики сучасного американського суспільства. Я описую особливо впливову формацію, яка чинить кардинальний тиск на відношення, історично успадковане Сполученими Штатами від Європи у XX сторіччі, між культурою та імперіалізмом. Експертність у закордонній політиці ще ніколи не була такою зисковою, як сьогодні, бо ніколи не була такою відокремленою від публічного втручання. Отже, з одного боку, ми маємо кооптацію міжнародної експертності академією (тільки експерти з Індії можуть говорити про Індію, тільки африканісти — про Африку), а з іншого — підтвердження цих кооптацій медіами й урядом. Ці досить повільні й тихі процеси відкриваються з убивчою очевидністю, показуються виразно й раптово в періоди закордонних криз для Сполучених Штатів та їхніх інтересів, наприклад, криза з заручниками в Ірані ²²⁹,

²²⁹ Після Іранської революції персонал посольства Сполучених Штатів в Ірані став заручниками нового режиму впродовж періоду з 4 листопада 1979 р. до 20 січня 1981 р. (444 дні). Невдача президента Картера вирішити кризу за допомогою дипломатичного й економічного тиску призвела до загибелі вісьмох американських солдатів у ході операції зі звільнення «Пазур орла» та його подальшої поразки на виборах. {448}

збитий рейс 007 Корейських авіаліній ²³⁰, справа «Акілле Лауро» ²³¹, лівійська, панамська й іракська війни. А потім громадську свідомість, наче відкриту чарівною фразою «сезам, відкрийся!» і беззастережно покірну, ніби це сплановано до найдрібніших деталей, насичують медійним аналізом й ґрандіозним висвітленням. Це вихолощений досвід. Адорно говорить:

Тотальне стирання війни інформуванням, пропаґандою, коментарями, з операторами на передових танках і воєнними репортерами, які гинуть героїчною смертю, мішаниною обізнаної маніпуляції громадською думкою й очевидної діяльності — усе це ще одне вираження висихання досвіду, порожнечі між людиною і її життям, у якій лежить її справжня доля. Так, ніби оречевлений, затверділий гіпсовий зліпок подій займає місце самих подій. Люди зводяться до ролей статистів у велетенському документальному фільмі [46].

²³⁰ 1 вересня 1983 року корейський пасажирський авіалайнер Боїнґ-747, який виконував рейс KAL-007 Нью-Йорк-Сеул, зник над територією Радянського Союзу. Це стало джерелом численних таємниць і здогадок щодо його долі, місії, причини затримки з вильотом і небезпечного відхилення від курсу. Найвірогідніше, збитий радянським Су-15 літак упав у море, однак жодного тіла не знайшли, хоча у Нью-Йорку на борт літака ступило 269 пасажирів, родини яких згодом утворили Асоціацію родин жертв KAL-007. На основі відсутності радянська сторона стверджувала, що літак був шпигунським.

²³¹ Йдеться про захоплення італійського круїзного лайнера «Акілле Лауро» 1985 року на півдорозі з Александрії до Порт-Саїда з 400 пасажирами на борту. Бойовики Фронту визволення Палестини (ФВП), що захопили корабель, вимагали звільнити п’ятдесят палестинців, яких тримали в ізраїльських в’язницях. У результаті загинув один інвалід-американець, а наданий Єгиптом літак із бойовиками на борту перехопили американські винищувачі за наказом розлюченого Рейґана і змусили його приземлитися в Італії. Тодішнього лідера ФВП і організатора захоплення Абу Аббаса (справжнє ім’я — Мухаммед Аббас), якого Джордж Буш не раз згадував серед екстремістів, що, ймовірно, переховуються в Іраку, американці схопили після взяття Багдада 2003 року й кинули до в’язниці. Там він і помер від хвороби 8 березня 2004 року. Дозвіл на його поховання дала тільки Сирія.

Було б безвідповідально з мого боку оминути увагою ефекти, які справляє американське висвітлення незахідного світу в електронних медіа і наступні зміщення у друкованій продукції на американське ставлення до цього світу та закордонну {449} політику щодо нього. Я вже доводив 1981 року [47] (і сьогодні це ще справедливіше), що обмежений громадський вплив на діяльність медіа, помножений на майже досконалу відповідність між панівною урядовою політикою й ідеологією, яка керує представленням і відбором новин (порядок денний встановлюють сертифіковані експерти разом із медіа-менеджерами), дозволяє зберігати узгодженість імперського підходу Сполучених Штатів до незахідного світу. Як наслідок політику Сполучених Штатів підтримує панівна культура, котра не чинить перешкод її основним засадам: підтримці диктаторських і непопулярних серед власного населення режимів, розмахові насилля, що непропорційно перевищує насилля тубільних повстань проти американських союзників, непорушній ворожості до леґітимності тубільних націоналізмів.

Гармонія між цими уявленнями і світоглядом, який поширюють медіа, абсолютна. Історія інших культур не існує, доки вона не вибухає конфронтацією зі Сполученими Штатами; все, що нас цікавить у чужоземних суспільствах, зводиться до третьорядних рубрик, «цитат» і питань, чи вони про- або антиамериканські, вільні, капіталістичні, демократичні. Більшість американців сьогодні знають і обговорюють спортивні події із більшим знанням справи, ніж поведінку свого уряду в Африці, Індокитаї або Латинській Америці. Нещодавнє опитування показало, що 89% старшокласників були переконані, ніби Торонто розташоване в Італії. У медіамонтажі перед професійними знавцями або експертами з питань «інших» народів ставиться вибір: сказати публіці — те, що відбувається, «добре» для Америки чи ні (наче те, що в цьому «доброго», можна викласти в п’ятнадцятисекундній цитаті), — а потім порекомендувати стратегію поведінки. Кожен коментатор або експерт стає потенційним держсекретарем на кілька хвилин.

Засвоєння норм культурного дискурсу, правила, яких слід дотримуватися, виголошуючи заяви, «історія», яку зроблено офіційною на противагу історії, яка такою не є, — усі ці прийоми реґулювання публічних дискусій, звичайно, існують у всіх суспільствах. Різниця в тому, що епічний розмах ґлобальної могутності Сполучених Штатів і відповідна міцність внутрішньонаціонального консенсусу, створеного електронними медіа, не мають прецедентів. Ніколи ще не було консенсусу, якому так важко опиратися {450} і перед яким так легко мимоволі капітулювати. Для Конрада Куртц був європейцем в африканських джунґлях, а Ґулд — освіченою західною людиною в південноамериканських горах, які здатні як цивілізувати, так і винищити тубільців. Такою самою владою, але у світових масштабах, наділені сьогодні Сполучені Штати, навіть попри занепад їхньої економічної могутності.

Мій аналіз був б неповним, якби я не згадав про ще один важливий елемент. Ведучи мову про контроль і консенсус, я умисно вжив слово «гегемонія» наперекір спростуванням Ная, ніби Сполучені Штати на неї не націлені. Відповідність між сучасним культурним дискурсом Сполучених Штатів та їхньою політикою в підпорядкованому незахідному світові не є наслідком прямо насадженого режиму конформності. Це радше система тисків і примусів, за рахунок якої весь корпус культури зберігає свою істотно імперську ідентичність і спрямованість. Ось чому правильніше було б говорити, що офіціозна культура має певну реґулярність, цілісність і передбачуваність у часі. Інший спосіб викласти це — сказати, запозичуючи з опису постмодернізму Фредріка Джеймсона, що в сучасній культурі можна розпізнати нові зразки домінування [48]. Арґумент Джеймсона прив’язаний до його опису споживчої культури, центральні риси якої — новий стосунок із минулим на основі стилізації і ностальґії, нова й еклектична безладність культурного артефакту, переорганізація простору й особливості мультинаціонального капіталу. До цього слід додати феноменальну здатність цієї культури до інкорпорації, яка практично кожному дозволяє говорити взагалі будь-що, адже все одно воно сортується і потрапляє або в панівний офіціоз, або геть на окраїни.

Марґіналізація в американській культурі означає своєрідну неістотну провінційність — незначущість, пов’язану з тим, що не є основним, центральним, могутнім, тобто з тим, що евфемістично називають «альтернативними» способами, альтернативними державами, народами, культурами, альтернативними театрами, пресою, газетами, митцями, науковцями й стилями, які пізніше можуть стати центральними чи принаймні модними. Нові образи центральності, прямо сполучені з тим, що Ч. Р. Міллс назвав владною елітою, витісняють повільніші, рефлексивні, менш безпосередні процеси друкованої культури з її кодом супровідних і впертих категорій історичного класу, {451} успадкованих якостей та традиційних привілеїв. Присутність виконавчої влади центральна в сьогоднішній американській культурі: президент, телевізійний коментатор, офіційний представник корпорації, знаменитість. Центральність — це вказування, що є могутнім, важливим і нашим. Центральність утримує баланс між крайнощами, вона наділяє ідеї противагою поміркованості, раціональності, прагматизму, вона об’єднує середнє.

Центральність дає початок напівофіційним наративам, які дозволяють і провокують певні причинно-наслідкові ланцюги, водночас запобігаючи пробудженню контрнаративів. Найуживаніший такий ланцюг, досить старий, про те, що Америка, доброчинна сила у світі, раз у раз піднімається проти перешкод, створених закордонними змовами, онтологічно зловмисними і спрямованими «проти» Америки. Так американську допомогу В’єтнамові й Іранові зірвали комуністи, з одного боку, і терористичні фундаменталісти, з іншого, це призвело до приниження й гіркого розчарування. І навпаки, під час холодної війни доблесні афганські моджахеди (борці за волю), польський рух «Солідарність», нікараґуанські угруповання «контрас», ангольські повстанці, сальвадорські кадровики (усіх їх «ми» підтримували), полишені на наші відповідні методи, досягли б перемоги з «нашою» допомогою, однак унадливі зусилля домашніх лібералів і експертів-дезінформаторів за кордоном зменшили нашу здатність допомогти. Аж до війни в Затоці, коли «ми», врешті-решт, позбулися «в’єтнамського синдрому».

Ці підсвідомо доступні конспективні історії чудово заломлені крізь призму романів Е. Л. Доктороу ²³², Дона Делілло та Роберта Стоуна, а ще безжально проаналізовані журналістами на зразок Александра Кокберна, Крістофера Гітченса, Сеймура Герша і в невтомній творчості Ноама Хомського. І все-таки офіційні наративи досі мають силу забороняти, марґіналізувати й криміналізувати альтернативні версії однієї й тієї самої історії — у В’єтнамі, Ірані, Африці, Центральній Америці, Східній Європі, на Близькому Сході.

²³² Укр. переклади див.: Доктороу Едгар Лоренс. Озеро Гагари: Роман / Пер. з англ. Мар Пінчевський // Всесвіт. — 1982. — № 1. — С. 10-149; Доктороу Едгар Лоренс. Регтайм: Роман / Пер. з англ. Марина Зарудна, Сергій Зарудний, Володимир Хандогій // Всесвіт. — 1978. — № 9-11.

Простою емпіричною демонстрацією {452} того, що я маю на увазі, може бути ситуація, коли вам дають нагоду розповісти складнішу, менш послідовну історію: ви змушені переказувати «факти» так, що від початку доводиться винаходити мову, як це було у випадку війни в Затоці, який я обговорював вище. Найважче під час цієї війни було сказати, що чужоземні суспільства в минулому й сьогодні могли не схвалювати насадження західної політичної і військової влади не тому, що в ній було якесь уроджене зло, а тому що для них вона була чужою. Насмілитися на таку очевидну й незаперечну істину про те, як насправді поводяться усі культури, означало не більше й не менше, ніж злочинний учинок. Надана вам можливість сказати щось в ім’я плюралізму й справедливості була різко обмежена до непослідовних спалахів фактів, таврованих як екстремальні або недоречні. Не маючи прийнятного наративу, на який можна було б покластися, не маючи тривалого дозволу наратувати, ви відчуєте, як вас витіснила юрба і змусила замовкнути.

Щоб закінчити цю досить похмуру картину, дозвольте додати кілька завершальних міркувань про «третій світ». Зрозуміло, що ми не можемо обговорювати незахідний світ як відокремлений від подій на Заході. Спустошення колоніальних воєн, затяжні конфлікти між повстанським націоналізмом і аномальним імперським контролем, суперечки, що їх нові фундаменталістичні й тубільницькі рухи підживили відчаєм і гнівом, розширення світової системи на світ, який розвивається, — усі ці обставини прямо пов’язані з реаліями на Заході. З одного боку, як говорить Екбаль Ахмад у найкращому з відомих мені описів цих обставин, ті селяни й докапіталістичні класи, які домінували протягом доби класичного колоніалізму, розпалися в нових державах на нові, часто притьмом урбанізовані й непогамовні класи, прив’язані до абсорбуючої влади метрополійного Заходу. Для прикладу, в Пакистані і Єгипті на чолі непримиренних фундаменталістів стоять не селяни чи інтелектуали з робітничого класу, а інженери, лікарі і юристи з західною освітою. Правлячі меншини виникають з новими деформаціями у нових структурах влади [49]. Ці патології та породжене ними розчарування в авторитетах приносять цілу гаму режимів — від неофашистських до династично-олігархічних, і тільки дещиця держав зуміла втримати функціональну парламентську й демократичну систему. З іншого боку, криза в «третьому світі» кидає виклик, у якому великий {453} потенціал того, що Ахмад називає «логікою насмілювання» [50]. Змушені відмовлятися від традиційних вірувань, нові незалежні держави пізнають відносність усіх суспільств, систем вірування і культурних практик та можливості, притаманні їм. Досвід досягнення незалежності викликає «оптимізм — народження й поширення відчуття надії і сили, віри, що те, що існує, не повинне існувати, що люди можуть покращити свій жереб, якщо вони намагатимуться, [і]... раціоналізм... переконання, що планування, організація і використання наукового знання розв’яжуть соціальні проблеми» [51].

3. Рухи та міґрації

При всій його позірній могутності цей новий усезагальний зразок панування, вироблений у добу масових суспільств і керований згори вельми централізаторською культурою та складною інкорпоративною економікою, нестабільний. Видатний французький соціолог-урбаніст Поль Вірільйо охарактеризував цей устрій як ґрунтований на швидкості, миттєвих комунікаціях, далекому засягові, постійній нагальності, ненадійності, зумовленій нагромаджуваними кризами, окремі з яких ведуть до воєн. За таких обставин швидка окупація реального, а також публічного простору — колонізація — стає центральною мілітаристичною прероґативою сучасної держави. Це продемонстрували Сполучені Штати, відправивши величезну армію в арабську затоку і відрядивши медіа підтримувати цю операцію. Водночас Вірільйо вважає, що модерністичний проект визволення мови/мовлення (la liberation de la parole) паралельний визволенню критичних місць: лікарень, університетів, театрів, фабрик, церков, порожніх будинків. В обох випадках фундаментальний акт трансґресії наявного полягає в заселенні того, що зазвичай незаселене [52]. Для прикладу Вірільйо наводить випадки людей, чий теперішній статус склався внаслідок деколонізації (робітники-міґранти, біженці, ґастарбайтери) або важливих демографічних чи політичних зрушень (чорне населення, імміґранти, міські сквотери, студенти, народні бунти тощо). Вони — реальна альтернатива владі держави.

Якщо 1960-ті роки тепер згадують як десятиріччя масових демонстрацій в Європі й Америці (серед них головними були {454} університетські й антивоєнні заворушення), то 1980-ті напевно повинні запам’ятатися як десятиріччя масових повстань за межами західної метрополії. Іран, Філіппіни, Арґентина, Корея, Пакистан, Алжир, Китай, ПАР, майже вся Східна Європа й окуповані Ізраїлем палестинські території — це лише деякі з найвиразніших активізованих натовпами місць, кожне з яких замешкане переважно неозброєним цивільним населенням, чию чашу терпіння переповнили злигодні, тиранія і негнучкість урядів, які керували ними занадто довго. Найпам’ятніші, з одного боку, винахідливість і разючий символізм самих протестів (палестинська молодь, яка кидала каміння, гурти південноафриканців, які гойдалися в танці, східні німці, які перелазили через стіну) та, з іншого боку, нахабна брутальність, падіння і безславний відхід урядів.

Допускаючи великі ідеологічні розходження, всі ці масові протести кидали виклик чомусь дуже засадничому для будь-якого мистецтва і теорії врядування, принципові замкненості. Щоби люди були керованими, їх треба порахувати, оподаткувати, дати освіту й управляти ними в реґламентованих місцях (оселях, школах, лікарнях, робочих місцях), крайнє втілення яких представлене в усій простоті і суворості в’язницею або психіатричною лікарнею, як стверджував Мішель Фуко. Справді, було щось карнавальне у юрмливих натовпах Ґази або на площах св. Вацлава ²³³ і Тяньаньмень ²³⁴,

²³³ Центральна площа Праги, на якій відбулися основні події 1988-1989 років (зокрема, демонстрації 21 серпня і 28 жовтня 1988 p., 15 січня і 17 листопада 1989 p.), що призвели до т. зв. «оксамитової революції».

²³⁴ 15 квітня — 4 червня 1989 року на центральній площі Пекіна Тяньаньмень (або Тянанмін) відбулася демократична акція протесту. Поштовхом до подій стала смерть генерального секретаря КПК Ху Яобанґа, якого вважали прихильником реформ. На підтримку генсека тисячі людей вийшли на вулицю з вимогами демократичних реформ і заміни перестаркуватого керівництва країни. Проти студентів-учасників акції 3-4 червня вивели військові загони і танки, які з численними жертвами розігнали сотні тисяч учасників протесту. За оцінками, в ході придушення акції загинуло від п’ятисот до двох із половиною тисяч учасників (більшість роздавили танки). За розправою з демонстрантами світ спостерігав у прямому ефірі завдяки випадковій присутності репортерів CNN. Ці події почасти стали каталізатором революційних змін у Центрально-Східній Європі.

однак наслідки тривалої {455} розкутості і неспокійного існування мас у 1980-х були тільки трохи суттєвішими (й пригнітливими), ніж раніше. Невирішене скрутне становище палестинців дає прямий приклад неприрученої визвольної боротьби і бунтівного народу, який платить дуже високу ціну за свій опір. Є й інші приклади: біженці і «човнярі» ²³⁵, ці невтомні і вразливі блукачі; голодне населення південної півкулі; нужденні, але наполегливі бездомники, котрі, наче зграї Бартлебі ²³⁶, тінню ходять за різдвяними покупцями в західних містах; бездокументні імміґранти й експлуатовані «гостюючі робітники», яких використовують як дешеву і зазвичай сезонну робочу силу. Між крайнощами невдоволених, роздратованих міських натовпів і потоками напівзабутих, занедбаних людей мирські й релігійні авторитети світу шукають нових або оновлених способів урядування.

Ніщо не видається таким легкодоступним, зручним і привабливим, як звернення до традиції, національної й релігійної ідентичності, патріотизму. А позаяк ці звернення підсилює і розповсюджує вдосконалена медіа-система, орієнтована на масові культури, вони приголомшливо, щоб не сказати моторошно, ефективні. Коли навесні 1986 року Рейґанова адміністрація вирішила завдати удар по «тероризму», рейд на Лівію призначили точнісінько на початок вечірнього прайм-тайму загальнонаціональних новинних телепередач. На «Америка завдає удару у відповідь» по всьому мусульманському світові швидко пролунала гучна відповідь зі зверненнями до «ісламу», від яких холонула кров і які, своєю чергою, спровокували лавину образів, писань і ставлень на «Заході».

²³⁵ «Човнярами» (англ. boat people) у 1970-х роках почали називати біженців із поствоєнного В’єтнаму, Камбоджі та Лаосу, які припливали на старих благеньких човнах або інших підручних засобах, ризикуючи власним життям, тікаючи від утисків або бідності. Крім Індокитаю, це поширена форма міґрації з Куби, Гаїті, Марокко й Албанії. Не раз великі групи «човнярів» (наприклад, 353 шукачі притулку з Індонезії до Австралії 2001 року) гинули в морі або ставали об’єктами міжнародних скандалів. Часом «човнярам» силою не дозволяють висадитися на берег або негайно арештовують.

²³⁶ Бартлебі — герой оповідання Германа Мелвілла «Писець Бартлебі». Він жив, немов привид, не маючи оселі, і проводив дні й ночі свого убогого існування в конторі, де працював.

Ці останні підкреслювали цінність «нашої» юдео-християнської (західної, ліберальної, демократичної) {456} спадщини і нечестивість, згубність, жорстокість та незрілість «їхньої» (ісламської, третьосвітньої тощо).

Рейд на Лівію був повчальним не тільки через ефектні дзеркальні відображення по обидва боки, а й тому, що обидві сторони поєднали авторитет справедливості й каральне насилля у спосіб, який лишився незаперечним і згодом часто був імітований. Це справді була доба аятол, протягом якої фаланги хранителів (Хомейні, папа римський, Марґарет Тетчер) спрощували й захищали якесь кредо, сутність, первісну віру. Один фанатизм ненависно нападався на інший в ім’я розуму, свободи і доброти. Курйозний парадокс: релігійний запал, здається, майже завжди затемнює уявлення про священне або божественне, так наче вони не можуть вижити в перегрітій, переважно секулярній атмосфері фундаменталістичної борні. Вам буде не до закликів до божої милостивої природи, якщо вас мобілізував Хомейні (або в тому самому випадку захисник арабів проти «персів» у найогиднішій із воєн 1980-х років Саддам): ви служите, ви воюєте, ви нищите. Так само надвеликі борці холодної війни Рейґан і Тетчер із праведністю і владністю, яким позаздрили б і церковники, вимагали покірно служити проти імперії зла.

Прірва між ударами проти інших релігій і культур, з одного боку, та глибоко консервативним самовихвалянням не була заповнена повчальним аналізом або обговоренням. Серед усього надрукованого про «Сатанинські вірші» Салмана Рушді тільки крихітна частка публікацій обговорювала сам твір. Ті, хто виступав проти і рекомендував книжку спалити, а її автора стратити, відмовлялися її читати; ті, хто підтримував свободу автора писати, на тому й зупинилися, самовдоволені. Пристрасна суперечка про «культурну грамотність» у Сполучених Штатах і Європі чималою мірою була про те, що слід читати (двадцять-тридцять важливих книжок), а не про те, як їх треба читати. У багатьох американських університетах частою відповіддю на вимоги нових наділених правами груп у стилі мислення правиці було «покажіть мені африканського (або азіатського, або жіночого) Пруста» або «якщо ви втручатиметеся в канони західної літератури, ви сприятимете поверненню полігамії і рабства». Але чи подібна зарозумілість і карикатурне бачення історичного процесу свідчать про гуманізм і щедрість «нашої» культури, ці мудреці не виявляють охоти відповідати. {457}

Їхні заяви долучаються до маси інших культурних тверджень, особливість яких — те, що їх виголошують експерти й професіонали. Водночас, і це часто помічають і праві, й ліві, універсальний секулярний інтелектуал зник. Смерть протягом 1980-х Жана-Поля Сартра, Ролана Барта, І. Ф. Стоуна, Мішеля Фуко, Реймонда Вільямса і С. Л. Р. Джеймса відзначила кінець старого ладу. Це були люди вчені й авторитетні, які охоплювали багато галузей, і це загалом давало їм більше, ніж професійну компетентність, а саме критичний інтелектуальний стиль. На противагу їм технократи, як говорить Ліотар у «Стані постмодерну» ²³⁷ [53], здебільшого компетентні розв’язувати локальні проблеми, не ставити важких питань, порушених великими наративами емансипації та просвітництва. Крім того, ще є дбайливо відібрані політичні експерти, які обслуговують керівників служб безпеки, котрі заправляють міжнародними справами.

Із фактичним вичерпанням великих систем і тотальних теорій (холодна війна, договір у Бреттон-Вудс ²³⁸, радянська й китайська колективізовані економіки, третьосвітній антиімперіалістичний націоналізм) ми вступаємо до нового періоду величезної непевності. Це саме те, що так влучно втілював Михайло Горбачов, доки його місце не зайняв набагато певніший Борис Єльцин. «Перебудова» і «гласність» — ключові слова у реформах Горбачова — виражали невдоволення минулим і, щонайбільше, невиразні надії на майбутнє, але вони не були ні теоріями, ні візіями.

²³⁷ Укр. переклад уривків з цієї праці див.: Ліотар Жан-Франсуа. Ситуація постмодерну / Пер. з англ. Юрій Джулай // Філософська і соціологічна думка. 1995. — №5/6. — С. 15-38; Льотар Ж.-Ф. Ситуація постмодерну / Укр. пер. Юрія Джулая // Плерома. — 1996 — № 1/2. — С. 59-70; Ліотар Ж. Ф. Постмодерна наука як пошук нестабільності / Укр. пер. Юрія Яремка // Ї. — 2004. № 34. — С. 74-79 (або: http://www.ji.lviv.ua/n34texts/liotar.htm).

²³⁸ Підписані на конференції на американському гірському курорті Бреттон-Вудс 1944 року договори між США та їхніми союзниками заклали основи післявоєнної світової фінансової системи (було засновано МВФ та Світовий банк). Вони також вимагали від країн-учасниць докладати всіх зусиль, щоб підтримувати курси їхніх валют у певних межах стосовно долара. Останній пункт було скасовано 1976 року на конференції в Кінґстоні (Ямайка), де представники провідних світових держав підписали договір про «вільне плавання» валют, розв’язавши руки банкам.

Його невтомні подорожі поступово відкрили нову мапу {458} світу, більша частина якого була жахливо взаємозалежною й інтелектуально, філософськи, етнічно та навіть уявно не нанесеною на мапу. Великі маси людей, чисельно більші і з більшими надіями, ніж будь-коли раніше, хотіли їсти краще й частіше, велика кількість хотіла також пересуватися, говорити, співати, одягатися. Якщо старі системи не могли задовольнити ці вимоги, то не допоможуть і гігантські прискорені медіа образи, які провокують адміністроване насилля й несамовиту ксенофобію. Можна розраховувати на те, що вони спрацюють на коротку мить, але по тому вони втрачають свою мобілізаційну потужність. Занадто багато суперечностей між спрощеними схемами й непереборними імпульсами та потягами.

Старі винайдені історії, традиції та спроби правити поступаються місцем новішим, гнучкішим і послабленим теоріям про те, що ж такого суперечливого й напруженого в нинішньому моменті. На Заході постмодернізм ухопився за аісторичну невагомість, споживацтво й видовищність нового порядку. З ним пов’язані інші ідеї на зразок постмарксизму і постструктуралізму — різновиди того, що італійський філософ Джанні Ваттімо назвав «слабкою думкою» або «кінцем модерності». Але в арабському й ісламському світі багато митців та інтелектуалів, таких як Адоніс, Еліас Хурі, Камаль Абу Діб, Мухаммед Аркун і Джамаль Бен Шейх, досі переймаються самою модерністю, ще зовсім не вичерпаною, яка досі є головним викликом у культурі, де панує turath (спадщина) і ортодоксальність. Такі самі справи на Карибах, у Східній Європі, Латинській Америці, Африці та Південній Азії. Ці рухи культурно перетинаються у захопливому космополітичному просторі, оживленому всесвітньо впливовими письменниками, як-от Салман Рушді, Карлос Фуентес, Ґабріель Ґарсія Маркес та Мілан Кундера, котрі енерґійно вдираються не тільки як романісті, а і як коментатори та есеїсти. І до їхніх дебатів про сутність модерного чи постмодерного долучається тривожне й нагальне запитання: як нам модернізуватися, враховуючи катастрофічні безлади, які переживає світ у міру наближення fin de siècle ²³⁹, тобто як ми збираємося жити далі, якщо банальні вимоги нинішнього моменту загрожують випередити людську теперішність?

²³⁹ Кінець сторіччя (фр.). {459}

Випадок Японії дуже симптоматичний, як його описав японсько-американський інтелектуал Macao Мійоши. Він звертає увагу на відомий факт: згідно з дослідженнями «загадки японської могутності», японські банки, корпорації та сукупність нерухомості сьогодні далеко посунули (навіть зробили карликами) своїх американських відповідників. Вартість нерухомого майна Японії у кілька разів вища, ніж вартість нерухомості Сполучених Штатів, які колись вважалися твердинею капіталу. Десять найбільших банків світу здебільшого японські, а чимала частка величезного закордонного боргу Сполучених Штатів належить Японії (і Тайваню). Хоча у неї теж були свої прообрази під час короткого злету арабських нафтових держав протягом 1970-х років, японська міжнародна економічна могутність не має аналогів, особливо, каже Мійоши, за майже повної відсутності міжнародної культурної влади. Сучасна японська вербальна культура примітивна, навіть убога: у ній панують ток-шоу, комікси, нескінченні наради та групові обговорення. Мійоши діагностує нову проблематику для культури як наслідок запаморочливих фінансових ресурсів країни, повну розбіжність між абсолютною новизною і ґлобальним пануванням в економічній сфері та скочування в бідність і залежність від Заходу в культурному дискурсі [54].

Від дрібниць щоденного життя до ґлобальних сил велетенського розмаху (зокрема того, що назвали «смертю природи») — усе це докучає занепокоєній душі, а пом’якшити їхню владу чи породжені ними кризи майже немає чим. Спільним ґрунтом для загальної згоди сливе повсюди слугують дві тези: особисті свободи треба охороняти, а природне довкілля землі — обороняти від подальшого руйнування. Демократія й екологія, у кожної з яких є свої локальні контексти і безліч конкретних арен боротьби, виростають на світовому тлі. Чи то в боротьбі національностей, чи то в проблемах вирубування лісів або ґлобального потепління, зв’язок між індивідуальною ідентичністю (втіленою в дрібних учинках на зразок куріння або використання аерозольних балончиків) і загальним обрамленням жахливо безпосередній, а освячені віками звичаї мистецтва, історії та філософії не видаються придатними для нього. Багато з того, що впродовж чотирьох десятиріч так хвилювало в західному модернізмі та його продовженнях — скажімо, в ретельних інтерпретаційних стратегіях критичної теорії або в самосвідомості літературних і музичних форм — {460} сьогодні виглядає майже чудернацьки абстрактним і крикливо європоцентричним. Тепер більше вартують довіри репортажі з передових ліній фронту, де ведеться боротьба між домашніми тиранами й ідеалістичними опозиціями, гібридні комбінації реалізму й фантазії, картографічні й археологічні описи, дослідження бездомних вигнанських досвідів у змішаній формі (есе, відео або фільм, фотографія, спогади, розповідь, афоризм).

Відтак головне завдання — урівняти нові економічні й соціально-політичні зміщення і конфігурації нашого часу з разючими реаліями людської залежності у світових масштабах. Якщо й зринає щось спільне з японського, східноєвропейського, ісламського та західного досвідів, то це назріла потреба в новій критичній свідомості, якої можна досягнути, тільки переглянувши ставлення до освіти. Просто спонукаючи учнів наполягати на своїй ідентичності, історії, традиції та самобутності, можна для початку навчити їх перераховувати основні вимоги до демократії та права на ґарантоване, гідне людське існування. Однак ми повинні йти далі і розмістити себе в географії інших ідентичностей, народів і культур, а потім дослідити, як вони, попри всі свої відмінності, завжди накладалися один на одного через неієрархічний вплив, перетин, залучення, спогади, умисне забування і, звичайно, конфлікт. Ми зовсім не на порозі «кінця історії», але ми й досі не вільні від монополізаційних ставлень до неї. Ці останні не були добрими в минулому, нехтуючи одностайними благаннями сепаратистської ідентичності, мультикультуралізмом, меншинним дискурсом, і чим швидше ми навчимося знаходити їм альтернативи, тим краще й безпечніше. Реальність така, що ми перемішані між собою у способи, про які більшість національних систем освіти не можуть навіть подумати. Погодити знання в мистецтві й науці з цими об’єднавчими реаліями, на мою думку, — головний інтелектуальний і культурний виклик теперішнього моменту.

Щоб не приректи себе на повторення імперського досвіду, не слід забувати непохитну критику націоналізму різними теоретиками визволення, яких я згадував. Як ми можемо зберегти визвольну енерґію, вихлюпнуту великими деколонізаційними рухами опору й масовими повстаннями протягом 1980-х років, в умовах переозначеного і все одно дуже тісного сучасного стосунку між культурою та імперіалізмом, стосунку, який {461} уможливлює тривожні форми панування? Чи може ця енерґія уникнути гомогенізаційних процесів модерного життя, затримати навалу нової імперської центральності?

«Усі речі — суперечливі, ориґінальні, скромні, чудернацькі», — Джерард Менлі Гопкінс у «Строкатій красі». Питання де? І де також, можемо запитати, та дивовижно гармонійна візія перетину часу з безчасовістю, яка настає в кінці «Літтл Ґіддінґа», — мить, яку Еліот переказав словами:

Слово ні соромливе, ані пихате,

Що сполучає легко старе і нове,

Слово звичайне, ясне, але не простацьке,

Слово стисле, доконане, хоча і не педантичне,

У цілковитій злагоді танцює з іншими разом [55].

Відповідь Вірільйо — контрпроживання: жити, як міґранти, у звично незаселених, але водночас публічних місцях. Схожа картина постає у «Тисячі плато» (другий том «Анти-Едипа») Жиля Дельоза і Фелікса Ґваттарі. Більша частина цієї надзвичайно багатої книжки нелегка для розуміння, однак мене вона напрочуд надихнула на думки. Частина під назвою «Трактат із номадології: машина війни» будується на працях Вірільйо, поширюючи його ідеї про рух і простір на ексцентричне дослідження мандрівної машини війни. У цій дуже ориґінальній науковій праці є метафора дисциплінованого різновиду інтелектуальної мобільності в добу інституціоналізації, впорядкування, кооптації. Воєнну машину, говорять Дельоз і Ґваттарі, можна пристосувати для служби військовій могутності держави, та позаяк вона становить фундаментально окремішнє утворення, у цьому немає потреби, так само як і кочівницькі блукання духу не потребують завжди бути на службі інституцій. Джерело сили воєнної машини — не тільки її кочівна свобода, а і її металурґійне мистецтво, яке Дельоз і Ґваттарі порівнюють із мистецтвом писати музику і яке виковує, моделює матеріали «поза окремі форми; [ця металургія, як і музика,] наголошує на неперервному розвиткові самої форми, а поза індивідуально відмінними матеріалами вона наголошує на неперервних варіаціях у межах самої матерії» [56]. Чіткість, конкретність, тяглість, форма — все це має атрибути кочової практики, сила якої, говорить Вірільйо, не в аґресії, а в трансґресії [57]. {462}

Цю істину можна вловити з політичної мапи сучасного світу. Певна річ, одна з найприкріших особливостей нашої доби в тому, що вона принесла більше біженців, міґрантів, переміщених осіб і вигнанців, ніж будь-коли в історії. Більшість із них були супутніми продуктами і навіть запізнілими наслідками постколоніальних та імперіалістичних конфліктів. Створюючи нові держави і нові кордони, боротьба за незалежність одночасно породжувала безпритульних бродяг, кочівників і волоцюг, неасимільованих новими структурами інституційної влади і відкинутих усталеним порядком через їхню непримиренність та уперту бунтівливість. І доки ці люди існують між старим і новим, між старою імперією й новою державою, їхнє становище підкреслює тертя, невирішеності й суперечності на взаємонакладних територіях культурної мапи імперіалізму.

Водночас існує глибока відмінність між оптимістичною мобільністю, інтелектуальним пожвавленням і «логікою насмілювання», описаними різноманітними теоретиками, на чиї роботи я посилався, та масовими переміщеннями, розореннями, злигоднями й жахами, пережитими міґраціями й покаліченими життями нашого сторіччя. Втім, не буде перебільшенням сказати, що визволення як інтелектуальна місія, народжена з опору та опозиції замкненостям і спустошенням імперіалізму, тепер перемістилася з осілої, усталеної і приборканої динаміки культури на бездомну, децентровану і вигнанську енерґію. Сьогодні цю енерґію втілює міґрант, а її свідомість — це свідомість інтелектуала або митця у вигнанні, політичної постаті між сферами, між формами, між оселями і між мовами. З цієї перспективи усі речі справді суперечливі, ориґінальні, скромні, чудернацькі. З цієї перспективи справді можна побачити, як усе контрапунктно «у цілковитій злагоді танцює з іншими разом». Найогиднішим панґлосівським обманом було би стверджувати, що браві подвиги інтелектуального вигнання і злигодні переміщених осіб або біженців — одне й те саме. Та все ж таки вважаю можливим розглядати інтелектуала спершу як шукача суті, а вже потім як виразника скрутних становищ, які спотворюють модерність, — масових депортацій, ув’язнень, переміщень населення, групових конфіскацій і примусових імміґрацій.

«Минуле життя еміґрантів, як ми знаємо, анулюється», — говорить Адорно у «Minima Moralia», яка має підзаголовок {463} «Роздуми в умовах понівеченого життя» (Reflexionen aus dem beschädigten Leben). Чому? «Адже те, що не оречевлене, не може бути порахованим і зміряним, припиняє існувати» [58]; або, як каже він згодом, воно відсилається на «другорядний план». Хоча покаліченість такої долі очевидна, її переваги й можливості заслуговують на вивчення. Так свідомість еміґранта — зимовий розум, за словами Воллеса Стівенса, — виявляє у своїй марґінальності, що «погляд, який відхиляється від битого шляху, ненависть до жорстокості, шукання нових понять, ще не засмоктаних загальним зразком, — це остання надія для думки» [59]. «Загальний зразок» в Адорно — це те саме, що деінде він називає «адміністрованим світом» або, коли йдеться про невідпорні домінанти культури, «індустрією свідомості». Відтак притулок має не лише свої невигоди в ориґінальності еміґранта; у ньому є й позитивна користь заперечення системи, опису її мовою, яка недоступна тим, хто вже скорився:

В інтелектуальній ієрархії, яка від кожного постійно вимагає відгуку, сама лише відмова відгукнутися здатна назвати цю ієрархію її справжнім ім’ям. Сфера обігу, тавро якої носять на собі інтелектуальні ізгої, відкриває останній притулок для розуму, який вона задешево спродує, саме в ту мить, коли притулку вже не існує. Той, хто пропонує для продажу щось унікальне, що ніхто не хоче купувати, втілює навіть проти своєї волі свободу від обміну [60].

Це, звичайно, мінімальні можливості, хоча через кілька сторінок Адорно розширює шанси свободи. Він рекомендує форму вираження, туманність, неясність і хитрість якої — відсутність «повної прозорості її логічного генезису» — здійснюють відрух від панівної системи, задіюючи своєю «неадекватністю» певну міру визволення:

Ця неадекватність нагадує життя, яке описує тремтливу, неправильну траєкторію, що розчаровує при порівнянні зі своїми передумовами. Але тільки в цьому справжньому русі, завжди менше, ніж належить, воно здатне за певних обставин лишатися вільним від реґламентації [61].

Занадто приватне — так схильні ми реаґувати на цей перепочинок від реґламентації. Але ми можемо виявити його не {464} тільки у вперто суб’єктивного, навіть неґативного Адорно, а й у публічних наголосах ісламських інтелектуалів, наприклад, Алі Шаріаті — основної сили в перші дні іранської революції. Шаріаті у своїй критиці протиставив «істинний, прямий шлях, цю гладку і священну маґістралю», організовану ортодоксальність та відхилення постійної міґрації:

чоловік, цей діалектичний феномен, змушений завжди перебувати в русі. ... Чоловік відтак ніколи не може досягти конечного місця спочинку і знайти своє місце в Богові. ...Наскільки ж тоді обурливі будь-які встановлені стандарти. Хто може вічно встановлювати стандарт? Чоловік — це „вибір“, боротьба, постійне становлення. Він — нескінченна міґрація, міґрація в самому собі, від тліну до Бога; він — міґрант у своїй власній душі [62].

Ось тут ми маємо справжній потенціал для формування культури без примусу (хоча Шаріаті говорить тільки про «чоловіка», а не про «жінку»), який у своєму усвідомленні конкретних перешкод і конкретних кроків, своїй ясності без простацтва, точності, але не педантичності, заховує відчуття почину, яке буває в усіх істинно радикальних спробах розпочати все заново [63]: наприклад, пробна леґітимізація жіночого досвіду у «Власному просторі» Вірджинії Вульф ²⁴⁰, або казкове перевпорядкування часу й характеру, з якого постають розділені покоління «Опівнічних дітей», або ж визначна універсалізація афро-американського досвіду, який блискуче деталізовано в романах Тоні Моррісон «Смоляне опудалко» і «Кохана». Поштовх і напруження походять із навколишнього середовища — імперіалістичної влади, яка інакше змусить вас або зникнути, або прийняти якусь мініатюрну версію себе як доктрину, яку буде передано в програмі курсу. Але це не нові панівні дискурси чи потужні наративи, а, як у програмі Джона Берґера, інший спосіб повістування. Якщо фотографії або тексти використовуються лише для встановлення ідентичності й присутності, щоб дати нам тільки видимі образи єдиної Жінки або єдиного Індіанця, вони доповнюють те, що Берґер називає «системою контролю».

²⁴⁰ Укр. переклад див.: Вулф Вірджинія. Власний простір / Пер. з англ. Я. Чердаклі. — К.: Альтернативи, 1999. — 111 с.

Однак якщо їхня природно невизначена й антинаративістична {465} неслухняність не заперечується, вони дозволяють нереґламентованій суб’єктивності набути соціальної функції: «витерті зображення [родинні фотографії], які часто носять біля самісінького серця або ставлять біля ліжка, використовуються для звертання до того, що історичний час не має права руйнувати» [64].

З іншої перспективи, вигнанська, марґінальна, суб’єктивна й міґраційна енерґія модерного життя, яку розгорнули визвольні змагання, занадто еластично гнучка, щоб зникнути, і зринає у вигляді того, що Іммануїл Валлерстайн назвав «антисистемними рухами». Пам’ятаймо, що головною історичною особливістю імперіалістичної експансії було накопичення — процес, який прискорився протягом XX сторіччя. Валлерстайн стверджує, що за своєю суттю накопичення капіталу — ірраціональний процес. Він невгамовно здобуває додатковий, корисливий приріст, хоча вартість останнього — витрати на підтримання процесу, фінансування воєн, щоб захистити його, «відкуповування від» і залучення «допоміжних кадрів», життя в умовах перманентної кризи — надмірна, не варта його переваг. Отож, говорить Валлерстайн, «сама надбудова [з державної влади і національних культур, які підтримують ідею державної влади], створена для максимізації вільного обігу чинників виробництва у світовій економіці, грає роль розплідника національних рухів, які підіймаються проти несправедливостей, притаманних світовій системі» [65]. Ті люди, яких система змусила грати підлеглі або закуті ролі всередині себе, постають свідомими супротивниками, які підривають її, висувають претензії і доводи, ставлять під сумнів тоталітарний примус світового ринку. Все-таки не від усього можна відкупитися.

Усі ці гібридні контрсили, які вже діють у багатьох царинах, індивіди й рухи витворюють спільноту або культуру, вибудувану з численних антисистемних підтекстів і практик для колективного людського існування (а не доктрин чи вичерпних теорій), яке не базується на примусові та пануванні. Вони підживили повстання 1980-х років, про які я говорив вище. Образ авторитарної, нездоланної імперії, який пробрався в академічну сферу і обійняв багато процедур інтелектуальної майстерності, що грає центральну роль у модерній культурі, знаходить свою протилежність у поновлюваних, майже хвацьких перервностях інтелектуальної і секулярної нечистості — змішаних {466} жанpax, несподіваних поєднаннях традиції і новаторства, політичних досвідах, ґрунтованих на спільнотах об’єднаних зусиль та інтерпретацій (у найширшому сенсі слова), а не на класах або корпораціях власності, стяжательства і влади.

Я знову й знову повертаюся до одного чудового уривку з Гуґо Сен-Вікторського, саксонського ченця XII сторіччя. Цей уривок не полишає мене:

Отож, для натренованого духу джерелом великих чеснот буде спершу помалу навчитися змінюватися у видимих і скороминущих речах, так що згодом можна буде зовсім зоставити їх за плечима. Людина, для якої милий рідний край, — всього-на-всього тендітний послушник; той, для кого будь-яка земля як рідна, уже змужнів; однак досконалий лише той, для кого весь світ — чужина. Делікатна душа прив’язує свою любов до однієї цятки світу; змужніла людина поширює свою любов на весь світ; а досконала людина гасить у собі любов [66].

Еріх Авербах, великий німецький учений, який провів роки Другої світової війни вигнанцем у Туреччині, цитує цей уривок як взірець для всіх — чоловіків та жінок, — хто прагне переступити замкненість імперських, національних або провінційних меж. Тільки з таким ставленням може, наприклад, історик осягнути людський досвід і його писемні свідчення в усьому їхньому розмаїтті й неповторності; інакше він більше перейматиметься вилученнями й упередженими реакціями, ніж неґативною свободою реального знання. Але зверніть увагу: Гуґо двічі пояснює, що «сильна» або «досконала» людина досягає незалежності й безсторонності, пройшовши через прив’язаності, а не відкинувши їх. Вигнання ґрунтується на існуванні рідної землі, любові та реальній прив’язаності до неї. Універсальна істина вигнання не в тому, що людина втрачає цю любов або домівку, а в тому, що кожному вигнанцю притаманне відчуття раптової, небажаної втрати. Тепер погляньте на досвіди, наче вони можуть ось-ось зникнути: що ж у них такого, що робить їх заякореними або закоріненими в реальності? Що з них ви збережете, що облишите, що пригадаєте? Щоб відповісти на ці питання, треба мати незалежність і безсторонність того, кому рідний край «милий», але реальні обставини не дозволяють повернути назад цю милість і ще менше отримати задоволення від замінників, підсунутих ілюзіями або {467} догмами, які походять чи то від гордості за свою спадщину, чи то від певності щодо того, хто «ми» є.

Ніхто сьогодні не є винятково чимось одним. Етикетки на зразок «індіанець», «жінка», «мусульманин» або «американець» — не більше ніж вихідні пункти, які швидко залишаються позаду, якщо хоча б на мить просунутися вглиб справжнього досвіду. Імперіалізм консолідував суміш культур та ідентичностей у ґлобальних масштабах. Однак його найгіршим і найпарадоксальнішим дарунком було те, що він дозволив людям повірити, начебто вони тільки, переважно, винятково білі або чорні, західні або східні. Проте так само як люди творять свою історію, вони творять і свої культури та етнічні ідентичності. Ніхто не може спростувати неперервну тяглість давніх традицій, займаних територій, національних мов і культурних географій, але я не бачу причин, окрім страху й упередження, і далі наполягати на їхній окремішності та відмінності, так наче в них усе людське життя. Виживання фактично стосується зв’язків між речами, цитуючи Еліота, реальність не може бути очищена від «інших відлунь [, що] замешкують сад» ²⁴¹. Корисніше й важче мислити конкретно і співчутливо, контрапунктно про інших, а не тільки про «нас». А це, крім усього, означає не намагатися правити іншими, не намагатися класифікувати або ієрархізувати їх і насамперед не намагатися весь час повторювати, що «наша» культура або країна — номер один (або не номер один у тому самому випадку). Для справжнього інтелектуала є досить арґументів, щоб обходитися без цього.

²⁴¹ Еліот Томас Стернз. Бернт Нортон / Укр. пер. Григорія Кочура // Еліот Томас Стернз. Вибране. — К.: Дніпро, 1990. — С. 123. {468}

Зміст         < < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     > > >